Світло душі їмості Наталі
Добрих і світлих людей видно здалеку. Вони, немов маленькі сонечка-кульбаби напровесні, непоказні, приземлені, але коли бачиш їхні жовтогарячі оченята, на душі стає якось по-весняному тепло і затишно. Очевидно, недарма кажуть, що іноді потужна сила живе у ніжності кульбабки. Так і у повсякденні йдеш вулицею обтяжений повсякденними думками-турботами, а тобі назустріч кульбабчина посмішка знайомої чи незнайомої людини і ти ніби оживаєш, одухотворяєшся і відганяєш рій своїх турбот. Саме такою відкритою, зичливою із сонячною душею є дружина декана Козлівського деканату отця Романа Гука – пані Наталя. А ще моє творче чуття підказує, що вона – жінка із запахом мрії, ковтками любові і порціями щастя.
З КУЛЬТУРНОЇ СТОЛИЦІ В СЕЛО, ЯКОГО НЕМАЄ НА КАРТІ
Якщо серце України б’ється у Києві, то її душа належить Львову. Це місто недарма називають культурною столицею нашої Вітчизни. Таємничість вуличок і романтична ностальгія, краса, закута в камінь, і подих історії, яскраве сучасне життя і майже «лондонські» дощі – все це Львів! Місто, перед чарівністю якого не встояти… А ще тут чимало можливостей для самореалізації. Моя героїня – особистість творча, тому займалася гімнастикою і танцям, з четвертого класу навчалася грі на фортепіано. Останнє їй дуже подобалося, тому залюбки вдосконалювала свою майстерність і закінчила музичну школу.
Батьки їмості Наталі – не корінні львів’янами. Їхній рід походить з Велеснева та Дубенки на Монастирищини. На хуторі Яцинькова Наталя з братом серед мальовничої природи проводила вакації у дідуся з бабусею. Вона ностальгує за тим часом і духом, а ще… за бабусиними варениками, які смакували домочадці після відвідин недільної Служби Божої у сільському храмі. Саме бабуся заклала в дитяче серце оті перші зерна віри і любові до Бога, шани до людей та поваги до праці. Їй, дівчині з міста, не було проблемою поратися по господарству, видоїти корову чи спекти хліб.
Особливо яскравим спогадом дитинства були відвідини храму святого Юра. Тоді, ще за радянської доби, вони з мамою добиралися добрий шмат дороги, аби помолитися. Її притягала велич і краса древньої святині. У споминах Наталі трепетний момент, коли після богослужінь опускалася ікона Матері Божої і діти, котрі стояли спереду, мали можливість прикластися до неї. У 1991 році пережила особливий хвилюючий момент свята Першого причастя. Дітей навчали катехизму в церкві. Мама теж ретельно готувала донечку до цієї важливої події, пошила святкову сукню. І хоч свято не було таким помпезним, як у наш час, однак запам’яталася на все життя.
Наталю завжди тягнуло до церкви. Особливо вона «заздрила» сільським дівчатам, які тримали під час богослужінь хоругви, бо їй така нагода не часто випадала.
Так склалося, що зі своїм майбутнім чоловіком, а тоді ще семінаристом ІваноФранківської духовної семінарії Романом Гуком познайомилася на сільському празнику. Спілкування та дружба переросла у щось більше і згодом вони одружилися. Призначення на парафії в Ішків та Росоховатець, що в Козівському районі, молоде подружжя, з немовлям на руках, прийняло як Господню волю. Це були незнані для них місцевості. Наталя пригадує, як її тато намагався знайти села на карті. І якщо Ішків був зазначений, то Росоховатця там не було взагалі.
ДОВЕЛОСЯ ЗАСУКАТИ РУКАВИ
Батько хвилювався, коли віз її з немовлятком та отця Романа для представлення на майбутню парафію. Наталя описує той день як сумну картину свого життя: місяць лютий, невідомість і, здавалося, безперспективність, бо подружжю навіть не було де мешкати. Вона із сином повернулася до Львова, а отця на деякий час прихистила родина Коваликів. Згодом парафіяни подбали про помешкання. Це була стара сільська хата з маленькою кімнаткою і ще меншою кухнею. Про побутові зручності годі було мріяти. Однак вони не здавалися та й парафіяни робили все можливе, аби священник жив у селі. «На той час я прийняла такі умови як Божу волю. Однак після всього пройденого і пережитого, нині навряд би згодилася на таке…»
З часом отець Роман дізнався, що в Ішкові можна відновити давнє проборство і при підтримці парафіян його відновили. Це був гарний, просторий будинок, можна сказати, найкращий на той час у всій єпархії парафіяльний дім, який урочисто освятив владика Михаїл Сабрига. Парафіяльне життя почало налагоджуватися. Хоча їмості було важко після побутових зручностей міста, як вона каже, «на чужині», без допомоги і підтримки рідних звикнути до сільського побуту та ще й з маленькими дітьми. Однак любов і увага парафіян, які ставилися до неї, як до рідної, залишиться на все життя. Згадуючи їх, добродійку Наталю огортає певна ностальгія, бо це, за її словами, «щось на кшталт відчуття першої любові». Особливо це стало очевидним, коли отець отримав призначення у Козлів та Покропивну, з одного боку – тішилися, бо парафії були більш перспективні, з іншого відчували, що залишають частинку себе і тугу за парафіянами, до яких прикипіли усім серцем.
Разом з піклуванням про своїх синів, а їх у священничій родині троє, добродійка Наталя намагалася бути корисною у парафіяльному житті. Хотілося якось залучити дітей та молодь до церкви. Для цього почали організовувати молодіжні спільноти, цікаві заходи, пізнавальні мандрівки Україною. Особливо зворушливо пригадує їмость, з яким ентузіазмом власноруч створювали сільський вертеп, ідею створення якого почерпнула у Зарваниці. Діти та молодь збирали ляльки, шили одяг, майстрували і створили повноцінну шопку, чим здивували і піднесли радість парафіяльній спільноті.
СОЛОДКА СПРАВА
Якось у приватній розмові я почула фразу, що їмость Наталя вдала «до танцю і ружанцю…». І, очевидно, це справді так. Бо її енергія, творча натура шукає самовираження.
Свого часу вона захоплювалась вишивкою бісером. Сама розробляла екскізи фелонів. Оскільки це вимагало зосередженості і забирало багато часу, то вишивала ночами. Потім шила і навіть продавала власні вироби.
Однак десь на денці душі жевріла її ще дитяча мрія про власну кондитерську справу. Змалку Наталя дуже любила чаклувати з тістом, радувала рідних смачною випічкою. Їмость Наталя вкотре доводить, що найважливіше – мріяти про улюблену справу, багато працювати і постійно вдосконалюватися. І саме тому уже десять років фахово займається улюбленим ремеслом.
У своєму ремеслі та творчих задумах завжди знаходить підтримку і розуміння з боку отця Романа та дітей. А першим її помічником є наймолодший син Павлусь. Він хоч іще школяр, та твердо заявляє, що буде, як і мама, кондитером. Спеціально для цього навчається у Львові на курсах. На загал усі троє синів подружжя творчі особистості. Батьки всіляко сприяли та підтримували їх. Скажімо, старший Роман закінчив Львівський коледж декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша, тепер професійний художник має можливість займатися улюбленою справою і заробляти на хліб. Середній Мар’ян має хист до роботи з деревом, також навчається у місті Лева і вдосконалюється у цій царині.
ТИСЯЧА ПАСОК ДЛЯ ВІЙСЬКОВИХ
Незважаючи на новомодні тренди у кондитерській справі, душа Наталі ностальгує за часами, коли вони з бабусею готувалися до свят, особливо великодніх, коли випікали паски, розмальовували писанки, готували святочний стіл. Це все відбувалося в атмосфері молитви, спокою та любові.
Відколи триває війна на Сході, разом з родиною провадять своєрідну волонтерську діяльність. Почали випікати паски, аби українські воїни відчули смак і дух свята та розуміли, що про них пам’ятають. У перший рік війни передали нашим захисникам понад тисячу власноруч випечених пасок. Щоправда прикрашати і пакувати допомагали отець з дітьми і парафіяни. І така традиція триває уже кілька років поспіль.
А щодо родинних святкувань, то чільне місце займає молитва, підготовка та очищення душі. А вже тоді збереження традицій, які перейняли від своїх бабусь та дідусів — випікання паски, розфарбовування писанок, складання великоднього кошика.
А улюбленою традиційною стравою родини великоднього сніданку є «Свячене». Для цієї страви усе, що є в кошику – домашню ковбасу, копчене сало, шинку, яйця, сир, нарізати кубиками притрусити хроном, посолити і підсмажити на маслі. Кількість та пропорції продуктів залежать від того, наскільки велика у вас сім’я і від ваших смаків.