У слові закодована святість
Оскільки, згідно з календарем, у листопаді відзначаємо День мови, продовжуємо роздуми на цю важливу і актуальну сьогодні тему.
Аби поневолити чи знищити народ, потрібно позбавити його історії та зруйнувати духовне надбання, а для цього треба всього лише відняти мову. Не обов’язково насильницькими методами. Можна й опосередковано. Існує чимало механізмів такого поневолення. Проте наслідки завжди однакові – без слова народ перетворюється на «біомасу», на рабів. А протилежністю духовному досвіду стає варварство, дикунство. Народ захищає себе, раб себе продає. Народ розуміє себе в історії, в культурі, розуміє своє місце на землі, значення і місце у глобальних процесах, народ оберігає своє багатство, для раба цінностей не існує. Синонімом слова «раб» є слово «манкурт» — людина з викоріненою історичною пам’яттю. Це поняття походить із тюркського міфу і було популяризоване Ч. Айтматовим у романі «І довше століття триває день». У книзі письменник оповідає, як людину перетворюють у бездушну рабську істоту, створіння, яке цілковито підпорядковане господарю, оскільки не пам’ятає свого роду-племені, своєї родини, Батьківщини, мови, історії.
У киргизькій легенді, згаданій в романі, описано безжальний, нелюдський шлях створення манкурта, людини, котра здатна реагувати лише на чуттєві подразники й котра забуває про увесь набутий досвід. Вона спроможна лише задовольняти свої основні функції, а тому перетворюється на ідеального раба. Отож, полоненому натягали на поголену голову щось на зразок шапки зі свіжої шкіри верблюда, залишали його в пустелі на кілька днів із зав’язаними руками та ногами й колодкою на шиї, щоби він не міг доторкнутися головою до землі. Шкіра верблюда під палючим сонцем стискалася, а волосся вростало у голову, ув’язненого ще й мучила непогамовна спрага. Ці тортури були настільки нестерпними і пекельними, що витримати їх було не під силу навіть найбільш терпеливим і мужнім воїнам. Вони або помирали, або залишалися жити, забуваючи про своє минуле, та ставали ідеальними рабами-манкуртами.
Завдяки роману Ч. Айтматова, це слово ввійшло в активний ужиток у горбачовські часи перебудови та гласності, оскільки саме в той період почалося критичне переосмислення історичної спроби «вивести» в СРСР нову породу «радянської людини» — («радянський народ») шляхом знищення національної свідомості й пам’яті та прищеплення так званого марксистсько-ленінського комуністичного світогляду. Однак у наш час вживання цього слова знову актуалізується. Гадаємо, що його варто використовувати для маркування у широкому значенні — людини без етнічної (національної) культури та національної історичної пам’яті, без релігійної свідомості та етики, а ще ширше — без культурно-цивілізаційної самоідентифікації.
Очевидно, що на сьогодні здійснюється духовна манкуртизація людей, зокрема мешканців східних регіонів України російськими ЗМІ. Уже немає потреби одягати шкіру вбитого верблюда на голову людині, аби перетворити її у раба. Натомість успішно використовуються технології масового впливу на людей: методи масифікації свідомості, тотального зомбування населення, емоційного зараження, навіювання, маніпулювання, чорної пропаганди тощо. Як бачимо на прикладі жителів Луганської і Донецької областей, стратегічно вибудувана масова маніпуляція упродовж певного часу формувала у них ті цінності, установки, прагнення, ідеї, звички, переконання, які вплинули на їхню нинішню поведінкову модель, для котрої характерні масова паніка, агресивність, ненависть, зневага, історичне безпам’ятство.
Оскільки головним інформаційно-пізнавальним джерелом для мешканців східних регіонів і надалі є телебачення, яке і сформувало у них так званий «морально-соціальний дальтонізм», то ненависть до усього українського, передовсім до державної мови спостерігається і серед студентської молоді, яка проживає у цих регіонах. Саме тому формування мовної особистості студента є архіважливим завданням у вищих навчальних закладах України.
У книзі В. Широкова «Феноменологія лексикографічних систем» наводяться цікаві уривки та коментарі відомого роману Дж. Оруелла «1984», де описується гіпотетичний тоталітарний лад, що може бути встановлений у всьому світі та роль мови в суспільних процесах. Мовознавці цієї страшної країни знищували слова сотнями, вилучаючи їх зі словників. Наприклад, «слово «вільний» у новомові залишилося, але його можна було використовувати лише в таких висловлюваннях: «вільні чоботи», «туалет вільний». Воно не вживалося у старому значенні «політично вільний», «інтелектуально вільний», оскільки свобода думки і політична свобода не існували навіть як поняття, і, отже, не вимагали позначень». Як бачимо, цей роман досі не втратив свого застережного сенсу, оскільки в Україні й надалі існує загроза тоталітаризму.
Науковці вважають, що рівень культурного розвитку людини визначає культура мовлення: скажіть, як ви послуговуєтеся словом, і я скажу, хто ви, звідкіля ви. М. Гайдеґґер визначив «мову домом буття», а отже, мова – також Вітчизна. У слові душа знаходить прихисток. Із рідним словом людина перебуває вдома, з чужим – у комірне. Якщо у нас нема рідного слова, то ми не маємо Батьківщини і живемо у лакунах бездомності; через лакуни бездомності пізнаємо себе, бачимо іншого; через ці лакуни бачимо себе в іншому. Втративши слово, людина не може відшукати доцільності буття, адже сутність людини – у мові, а мова – результат роботи духу. Тому той, хто прагне забрати у нас мову, є найлютішим ворогом, оскільки вбиває дух народу.