Життя у гармонії приносить щастя

ТРИ  СЕСТРИ – ДРУЖИНИ СВЯЩЕННИКІВ

Усе  найкраще, що є на землі, починається з родини. Мамина ласка, татусева впевненість, бабусина доброта, дідусева мудрість, тепло домашнього затишку у колі рідних на все життя залишають глибокий слід у душі та серці кожної дитини. Сім’я є першою школою національного виховання, світлицею моральних чеснот, формування пошани до рідної мови, народних звичаїв. Родина закладає фундамент вихованості, який визначається особливою міццю, бо будується на ґрунті глибокої віри в Бога, любові між батьками і дітьми, теплі кровних відносин. Виростаючи в родинній атмосфері добра, моральних чеснот дитина формується як гармонійно розвинута особистість.

Саме  в такій атмосфері у селі Романівка, що на Теребовлянщині, зростало трійко дівчат родини Новіцьких. І кожній з них Господь дарував особливу і дуже відповідальну життєву дорогу, адже вони стали дружинами священників.

Чимало  мудреців давали настанову: «Живіть у гармонії». Гармонія – це закономірне поєднання частин людської особистості. Закономірне – отже, відповідне до законів, які нам, християнам, дав Господь, законів любові. Всевишній хоче, щоб ми були щасливими, розвивалися, а щастя й розвиток без гармонії неможливі… А, як відомо, гармонія приходить зсередини, вона у вашому серці, де прихисток знаходить Божа любов. А ще однією необхідністю щастя у нашому житті – бути вдячними за те, що маємо, за тих, хто поруч.

Саме  такими постулатами живе і служить Господу та ближнім  священниче подружжя Шуликів, хоча за прожиті роки на їхньому шляху було по-різному.

НА  РУБЕЖІ ЕПОХ

Кажуть, що непросто жити в часи змін. Хоча вже кілька поколінь в Україні будує своє життя у вирі нестабільності, нових викликів і війни.

Непростою  була ситуація і в національно-релігійному житті кінця 80-х початку 90-х років минулого століття. Войовничий атеїзм нібито здавав свої позиції, бо почали відкривати храми, щоправда зруйновані і пограбовані, і люди відкрито почали визнавати свою християнську ідентичність. Саме на вістрі цих подій утворилася нова священнича родина. Іван Шулик – випускник семінарії і Марія Новіцька за фахом кулінар-технолог, працювала дієтологом у Львіській  школі для дітей із серцево-судинними захворюваннями.

«Сьогодні говорити про священничу родину простіше, порівнюючи з 1984 роком, коли ми одружувалися. До таких родин було упереджене ставлення, дружин священників на роботу не брали, а отців залякували. Я знала про це і свідомо зробила свій вибір. Тим більше, що мої старші сестри Ганна та Євгенія вже були дружинами священників. Ми часто спілкувалися, ділилися досвідом, переживаннями, тому я була готова до такого життя, розуміла, що маю стати опорою для свого чоловіка у всіх його починаннях і слідувати за ним, на яку б парафію його не направили».

Перші  три роки священничого подружжя були не простими, у них народилися діти, та й молодій сім’ї довелося жити в помешканнях без елементарних побутових умов. «Але ми були молоді, енергійні, мали чимало задумів щодо церковних і парафіяльних справ. З Божою допомогою та поміччю небайдужих людей все помалу налагоджувалося. Знаковим для нас було призначення  до Глещави із правом служіння в Іванівці (на той час храм був ще закритим). Атеїсти перетворили святиню на так званий музей, а все цінне вивезли або знищили, розпис забілили. Як тільки громада отримала дозвіл, храм відкрили і почалися богослужіння. Сільчани поприносили з дому ікони, були такі сміливці, що не дали їх знищити, коли церкву плюндрували і грабували. Найціннішим був врятований і збережений кивот. Крок за кроком парафіяльна спільнота  відновила святиню, а вже через два роки разом  з о. Іваном Шуликом, який отримав благословення від митрополита Володимира Стернюка (на той час містоблюстителя Глави УГКЦ), повернулася в лоно батьківської Церкви. Оскільки парафії почали масово переходити під юрисдикцію УГКЦ, а священників не вистачало, душпастиреві доводилося обслуговувати по кілька парафій Теребовлянського і Гусятинського районів.  Однак, незважаючи на непростий час, священниче подружжя дякує за цей досвід їхнього служіння Господові і людям.

У  ПОЛОНІ ПРЕКРАСНОГО

Гармонія  життя – це не лише особисте, а й коли навколо тебе речі, які викликають трепет, захоплення, здивування. Для священничого подружжя Шуликів – це світ мистецтва.

Свого  часу любов до прекрасного відкрив чоловік сестри  нині світлої пам’яті о. Ростислав Гладяк, який мав фахову мистецьку освіту і навіть очолював комісію сакрального мистецтва у Львівській єпархії УГКЦ. Отець Ростислав – наш земляк (уродженець Соснова, що на Теребовлянщині), був людиною високої культури, порятував сотні творів церковного мистецтва.

Захоплення  свояка також перейняли о. Іван з п. Марією – старовинні ікони, речі церковного вжитку, а також старовинна вишивка займає чільне місце у їхній парафіяльній оселі. Однак більшість речей подружжя передало до національного музею у Львові. Особливо теплі спомини у подружжя Шуликів про дружбу з світлої пам’яті відомим Львівським мистецтвознавцем Борисом Возницьким, літератором Романом Лубківським. Часто у них гостював Охрім Кравченко, учень відомого односельця пані Марії — Михайла Бойчука – українського художника, маляра-монументаліста, засновника самобутньої школи українського мистецтва “Бойчукізм”. На  кошти митрополита Андрея Шептицького він навчався у  Віденській академії мистецтв, а потім у Краківській). Охрім Кравченко, вірний своєму учителеві, потайки зберігав декілька не знищених радянських режимом його полотен, а що найголовніше – світлі спогади про свого геніального учителя.

Окрім  душпастирської праці на парафії, подружжя знаходить час для участі в мистецьких імпрезах, що відбуваються у Тернополі та Львові, відвідує театр та виставки, особливо ті, на яких експонуються старовинні речі та предмети церковного вжитку. Адже такі події надихають, дають натхнення для добрих справ.

Гармонія  подружжя отця Івана та добродійки Марії втілюється у любові до дітей — двох синів та онуків, у щирості стосунків із друзями, якими пов’язані життєвими стежками – дорогами.

ЗІ  СТАРИХ ЗАПИСНИКІВ

Народна  мудрість каже: «Якби молодість знала, а старість могла». Цим висловом пані Марія віддає шану і данину пам’яті усім, особливо їмостям, як вона висловлюється, «старої школи» за переданий досвід духовного і родинного життя. «На жаль, нікого із них вже немає серед живих, але я особисто багато навчилася від них, а саме сервірування стола, приготування святкових страв, етикету». Може, це сьогодні  виглядає по-старомодному, – каже пані Марія, – однак я та кілька моїх подруг, дружин священників, готуємо святкові прийняття на проборстві власноруч. Це нелегко і відповідально, але мені приємно гостити людей по-домашньому. Саме таким «домашнім»  і улюбленим рецептом зі старого записника добродійка Марія ділиться з нашими читачами.

ПАШТЕТ  ПЕЧІНКОВИЙ

Відварити  1 кг жирного м‘яса  (я беру свинну шию), додати велику моркву, перець горошок, лавровий листок, посолити і відварити до готовності. Окремо відварити 1 кг телячої печінки (якщо свинна, то вимочити її в молоці і теж злегка відварити і трохи остудити). Обсмажити на вершковому маслі  3-4 цибулі. Ще теплим те все 2 рази перемелюємо. Тоді беремо 10 яєць, відділяємо білки від жовтків. Спочатку до крутих піків збиваємо білки, а пізніше додаємо по одному жовтку і ще раз добре збиваємо. До отриманої маси даємо 2 ложки манної крупи, солимо і перчимо до смаку. Має бути легка, не густа маса, яку виливаємо на братванку, застелену пергаментним папером. Зверху посипаємо грубою морською сіллю і кунжутом. Випікаємо при температурі 180 градусів 40-45 хв. Зверху має зарум’янитися. Холодний паштет виймаємо з форми і зберігаємо в холодильнику. Досвідчені їмості кажуть, що паштет треба пекти за 2 дні до подачі, бо він мусить добре змасуватися.