Він жив і трудився немарно

22 листопада першому єпископу Тернопільської єпархії УГКЦ, мужу віри, фундатору і будівничому відродженої Церкви блаженної пам’яті владиці Михаїлу Сабризі виповнилося б 80 років.

Уже п’ятнадцятий рік він спочиває у крипті Марійського духовного центру в Зарваниці. Час втамовує біль утрати, проте він непідвладний над нашою пам’яттю про людину, котра довгі роки була для вірних воістину народним душпастирем, добрим, люблячим, дбайливим, молитовним батьком.

Підносять до неба у блаженній благовісті свої куполи десятки освячених ним храмів, де не стихає шепіт молитов, де Божа благодать через Євхаристійного Ісуса щедро ллється на спраглі душі. Сіють слово Христове священники, на яких була покладена його святительська десниця. Вірні у молитовній призадумі зупиняють свій суєтливий житейський біг біля крипти у Марійському духовному центрі «Зарваниця», де покояться тлінні останки владики Михаїла. Христова Церква живе у його послідовниках: тих, хто пліч­о­пліч долав тернисті дороги підпілля; хто стояв біля витоків її духовного відродження; хто сьогодні працює у Христовому винограднику.

Владика Михаїл Сабрига. Хто Він? Монах­священник, який служив у підпіллі, таємно рукоположений єпископ, на плечі якого ліг тягар виходу з катакомб, відновлення церковних структур, відбудови та зведення нових храмів, патріот, душпастир з душею митця. Учитель, мудрець, батько, у чиїх долонях народилися численні священники, у серці якого було місце для кожного, кого йому довірив Господь.

СИРІТСТВО, ОБПАЛЕНЕ ВІЙНОЮ

Михайло Сабрига прийшов на світ 22 листопада 1940 року у селі Бортків Золочівського району Львівської області у родині Йосифа та Стефанії.

Очевидно, що щаслива мама, схиляючись над колискою свого Михася, навіть не задумувалася, що привела на світ слугу Божого, що його життя буде сповнене великою любов’ю до Творця, що до останнього подиху його серце буде віддане повіреній пастві. Хоча вже тоді над його долею, як і мільйонів українців, згущувалися лиховісні хмари безбожницьких часів, коли тодішні «герострати» нищили храми, знущалися над людською гідністю, виривали з корінням з людського єства усе Боже та національне. Проте любляча мати віддавала усе, щоб дитя зростало, разом з материнським молоком, живилося вірою та молитвою, яку безнастанно шепотіли її вуста…

Не оминула Михайла доля післявоєнного сирітства. Бабуся після смерті тата Йосифа, який повернувся хворим на туберкульоз з німецького полону, стала його ангелом­хоронителем. Вона була, як згадував преосвященний, дуже побожною, постійно молилася разом з нами, вчила уповати на Божу поміч. Ще у ті важкі часи він збагнув суть вислову «молитва залізо ломить».

За словами сестри владики Михаїла Галини Краснопольської, Михайло змалку мав нахил до усамітнення, любив роздумувати, багато читав, малював. Хоча, звичайно, духовної літератури на той час було обмаль. Тому читав книжки, які розповідали про чесних, мужніх людей, що відстоювали правду. У бабусі була Біблія у перекладі Куліша. Її часто він брав до рук, виписував цитати.

Любов до книжки, слова, він зберіг до кінця свого земного шляху, залишивши у спадок велику бібліотеку.

Стосовно покликання, то очевидно, воно повністю походило згори, від Господа.

ПОКЛИКАННЯ СЛУЖИТИ ВСЕВИШНЬОМУ

Сьогодні лише Богові відомо, які душевні переживання вплинули на вибір 23­річного юнака у грізному для Церкви 1963 році зробити, без перебільшення, геройський вчинок – вступити до новіціату отців­редемптористів і одночасно розпочати студії у підпільній семінарії. Адже з тієї хвилини його життя балансувало на вістрі меча. Яку треба було тоді мати віру і любов, аби обрати шлях монашого служіння. Як згадує його співбрат по підпільному монастирі, нині поважний старець отець Михаїл Шевчишин, який з братом, отцем, а згодом владикою Михаїлом був поруч сорок років, «після приходу Михася (саме так лагідно називали його) до монастиря владика Василь Величковський призначив мене його наставником і сказав, що маючи такі природні здібності, його чекає велике майбутнє». Незважаючи на репресії та переслідування, у Львові, на вулиці Лісній, діяв підпільний монастир. Життя ченців постійно було сповнене небезпек, бо будь­якої миті кадебісти могли увірватися з обшуком, а знайшовши хоч найменше підтвердження діяльності, усіх чекав арешт.

Попри обережність, органи безпеки винаходили найменший привід, аби забрати до дільниці когось на допит чи зробити в монастирі обшук. Одного разу у нього знайшли портрет митрополита Андрея Шептицького. Кадебіст з люттю говорив про Слугу Божого різні нісенітниці, насміхався. Тоді майбутній душпастир без страху сказав: «Прийде час і Слугу Божого Андрея будуть шанувати у цілому світі, а вашого Сталіна викинуть на смітник історії».

Вісім років у молитвах та роздумах ішов монах Михаїл до 8 листопада 1971 року, коли назавжди всеціло віддав себе на служіння Богові і людям, склавши вічні монаші обіти.

ДУШПАСТИР НЕПОКІРНИХ

Нам сьогодні важко збагнути, яке треба було мати серце, сповнене любов’ю до Бога і ближніх, аби крім монашого ярма, взяти на свої рамена ще й хрест священничого служіння, бо бути у ті часи Христовим пастирем, означало бути готовим у будь­який момент стати на дорогу мучеництва аж до смерті. Однак блаженної пам’яті владика Михаїл ні на мить не засумнівався, роблячи цей вибір, приймаючи 24 лютого 1974 року благодать священства з рук мтрополита Володимира Стернюка.

З того дня його життя вже не належало йому, а лише Господу та пастві, яка у підпіллі своєю терпеливістю, самопожертвою, а найголовніше – твердою вірою стала великою силою і тим рушієм, завдяки якому захиталася і впала безбожна радянська імперія. Вирушаючи до вірних у Тернопіль, Золочів, Бережани чи віддалений хутір, яких довірили його пастирській опіці, священник віддавав усе на милість Божу. І Всевишній беріг його, бо приготував для нього вище служіння.

Як згадує ієромонах Михаїл Шевчишин, якось співбрат підійшов до мене і почав таку розмову: «Як би ви, брате, поступили, коли б постали перед вибором повторити подвиг Романа Шухевича чи Степана Бандери? Подумавши, я відповів, що погодився б. Він пішов і більше не говорив на цю тему. Як згодом виявилося, тоді священник Михаїл Сабрига готувався до особливого служіння – єпископського. 11 жовтня 1986 року таємно відбулася єпископська хіротонія, яку здійснив Містоблюститель УГКЦ митрополит Володимир Стернюк.

Єпископське служіння у ті часи було подібним до служіння апостолів Христових, що голосили Євангеліє серед поганського світу.

З волі Всевишнього на українську землю зійшла благодать незалежності, з якою Церква вийшла з підпілля. І на новій дорозі формування її структур архиєрей Михаїл доклав чимало труду.

ФУНДАТОР І БУДІВНИЧИЙ

З виходом Церкви з підпілля блаженної пам’яті владика Михаїл Сабрига працював єпископом­помічником Львівської архиєпархії. У січні 1990 року розпочав своє пастирське служіння у Тернополі. Тоді, на зорі відродження УГКЦ, духовної праці було безмір: щодня кільках богослужінь, бувало, що уділяли двадцять Таїнств Хрещень та Подружжя, і черги вірних до сповіді.

У 1992 році на Синоді єпископів створили Тернопільську єпархію і владику Михаїла синодальні отці призначили її єпархом. Як кажуть, на порожньому місці потрібно було починати усе з чистого аркуша: створення єпархіальних структур, формування парафій, деканатів, налагодження душпастирської опіки, піклування про покликання до священничого та монашого стану. А ще була невтомна праця, адже тисячі вірних не мали церков. І все це відбувалося у непростих умовах міжконфесійних суперечок. Люди приходили до єпископа з надією отримати правду і він з великою сердечністю усіх вислуховував, радив допомагав, підтримував духовно.

Йому доводилося вирішувати на день десятки справ. Адже бути єпископом, означало для нього не тільки давати духовний приклад любові і добра, але й конкретно адмініструвати єпархією, керувати священниками, освячувати, вчити, рядити Церквою. За короткий проміжок часу головний садівничий єпархіального Христового виноградника всеціло віддавав себе ввіреній пастві. Постійно візитував парафії, відправляв архиєрейські Служби Божі, освячував новозбудовані чи реставровані церкви та каплиці, брав участь у місіях, відпустах у Зарваниці і безнастанно молився.

СИЛА БОЖОГО СЛОВА

Попри велику любов до слова, книжки, блаженної пам’яті владика Михаїл надавав перевагу молитвослову. Його життєвим кредо був принцип, за яким сонце не мало права застати його в постелі. Сусіди по вулиці згадують, як їхні нині вже дорослі діти казали, бачачи світло у вікні владики, «що Бозя вже встала».

Маловідомою сторінкою життя владики Михаїла Сабриги було його захоплення малярством. Збереглася частина малюнків початку 60­х років минулого століття. Фахові навички він отримав від свого знаменитого земляка – художника і кінорежисера студії імені Олександра Довженка Григорія Кохана. З його рекомендацією намагався вступити у мистецький виш, однак «провалив» творчу роботу – не вдалося зліпити голову одного з давніх філософів. Очевидно, що в цьому було Боже Провидіння… Маючи від природи щиру душу,  поетичну натуру, щедро наділений талантом художника, владика Михаїл Сабрига все своє життя поклав на вівтар служіння Всевишньому.

Молячись, працюючи і дбаючи про свою паству, владика неустанно прагнув до дому Отця. Його дорога до вічності розпочалася опівдні 29 червня 2006 року в одній із лікарень Житомира, де перестало битися його серце, а 2 липня того ж року його тіло знайшло вічний спочинок у крипті Марійського духовного центру у Зарваниці.

Віддаючи данину шани блаженної пам’яті владиці Михаїлові Сабризі, усвідомлюємо, що його життя і служіння цінне і таке потрібне нашій Церкві й народові. Бо воно було служінням самого Ісуса Христа. Він брав участь у Христовому священстві. І тому, подібно як Христос, приймав із неба Слово Боже і щедро ділився з нами усіма. Це служіння слова після його відходу до дому Отця не припинилося, воно далі триває. Молитва була джерелом його мудрості і запевняла силу його слова. Він сьогодні нам служить саме цим даром.