Спішу  до столиці дитинства

Як  зійду з полустанку на тиху стежину,

Де  знайома берізка без мене зросла.

І  пройду через поле квітучим роздоллям

До  столиці дитинства мого – до села…

Дорогі  спогади

Вітаю  тебе, рідне моє село! Доброго і щасливого дня вам, люди, односельці дорогі. Дивуєтеся, чому такий урочисто зворушений, чом завітав до вас нинішньої днини? Свято ж сьогодні – радісне, трепетне, незабутнє. Першовересень!

Щороку  з якимось бентежним відчуттям приходжу того першого осіннього дня у рідне село, щоб у «столиці дитинства» зустріти тебе, Першовересню.

Ось  моя вулиця, та сама знайома стежина, по якій понад шістдесят літ тому біг семирічним сільським хлопчиком з новеньким портфеликом у руках, в акуратному костюмчику, купленому у місті тіткою Катериною.

І  колодязь, що біля школи, видзвонює собі, як і тоді, кованою вуйком Стахом Скочипцем залізною коновкою. Вдивляюся у його холодну глибочінь, наче у дзеркальному відблиску кришталево-чистої води прагну побачити себе малим, таким же сором’язливим  і схвильованим школяриком. Наповнивши відро, притуляюся до його холодного краєчка і відчуваю… якусь дивну бадьорість, незрівнянну свіжість.

Ось  і старенька церква, дзвіниця, цвинтар. Святі місця навіюють особливі спогади. Сюди, до нашого храму, бабуся приводила мене, малого, на молитву, у Великому пості на Хресну дорогу, коли ми читали з книжечки, купленої нею у Перемишлі, розважання про терпіння Христові; на Святу Літургію, в якій я брав участь кожної неділі чи свята. Яка радість, піднесеність сповнювали моє серце, коли у рідному храмі я вперше у житті прийняв Святу Сповідь і Причастя, назавжди поєднавшись з Євхаристійним Ісусом.

А  під час Різдвяних, Великодніх свят! Що творилося у моїй душі, коли ми урочисто і збентежено сідали до Святої вечері, а потім на Великому Повечір’ї  усією церквою заспівали: «З нами Бог, розумійте, народи і покоряйтеся, бо з нами Бог!» Чи вдосвіта на Великдень урочисто й мелодійно лунав не тільки у храмі, а й над усім селом, над цілим світом той чудовий великодній тропар: «Христос Воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував!»

А  ось і цвинтар… Яке дороге мені це святе місце. Тут знайшли свій вічний спочинок найрідніші для мене люди: мама, бабуся, дідусь, тепер уже і наш молодий, 35-літній син Богдан. Свого часу, ще малим, у прикрі хвилини свого життя я часто приходив на розмову з ними, особливо з мамою. Просив у неї допомоги, розради, потіхи. Я вірю, що матуся, яка у свої неповні тридцять років залишила мене малого, десятимісячного, випросила у Бога ласки, щоб я вижив у цей нелегкий для мене час і, перебуваючи під надійною опікою дорогих мені людей, бабусі Ганни, тітки Катерини, виріс і став гідною людиною, побожним християнином. А згодом, після закінчення духовної семінарії, – священником, Христовим апостолом. Я вірю, що до цієї великої справи, сповнення моєї потаємної мрії, крім наполегливої і нелегкої праці над собою, над подоланням тодішніх перешкод і труднощів, додалися гарячі бабусині й тітчині молитви, їх християнське виховання. А також моління моїх дорогих: батька Михайла та матері Марії, які моляться за нас у вічності.

Першовересень  сьогодні

…Стою біля рідної школи, під старими тополями, що садили ми їх ще п’ятикласниками, чую веселий гамір на шкільному подвір’ї, і в моїй пам’яті  оживає та сонячна вереснева днина, коли тітка вперше у житті за руку привела мене на це подвір’я, розцвічене маками дитячих усмішок, пелюстковим маєвом осінніх квітів. Звідси я, немов на крилах, полинув у надзвичайно цікавий світ знань, таємниць, вражень.

Тут  я зустрівся зі своїми шкільними друзями, з дорогими і рідними мені вчителями. Особливо трепетною і незабутньою була зустріч з першою вчителькою Стефанією Омелянівною Болюх. Вона тихенько увійшла до класу і, привітавшись, розпочала перший для нас урок, у якому було і знайомство, і розпитування про літо, що відлітає на жовтих листочках. А ми, перебиваючи один одного, поспішали розповісти вчительці про пташок, зайчиків, лисичок, що плакали у лісі за зрубаною ялинкою… Згодом, уже в старших класах, були зустрічі та цікаві уроки з іншими нашими вчителями: класним керівником, вчителькою математики Поліною Михайлівною Вересюк, директором школи Григорієм Івановичем Болюхом, який дуже турбувався про мене, сироту, усіляко допомагав, хотів, щоб я пішов далі вчитися. Потім дуже радів, що я закінчив Львівський університет, здобувши професію журналіста, і особливо схвалював мій вибір стати священником. Казав, що завжди слухає мої духовні передачі на обласному радіо чи на радіо «Такт». Це і чудова вчителька німецької мови Марія Іванівна Бесараб, завдяки якій усі, хто цього прагнув, добре вивчили німецьку мову. Мені ці знання дуже згодилися в університеті. Це і вчитель історії Ярослав Михайлович Бойко та його дружина Марія Михайлівна; учителька української мови і літератури Стефанія Іванівна Плескун, вчителька ботаніки та зоології Ганна Йосипівна Карачок, дуже інтелігентний і скромний, глибоко освічений, колишній випускник гімназії, який проводив уроки з кількох предметів Мирон Михайлович Лисий. Ще одна вчителька початкових класів, яка і нас навчала, Валентина Миколаївна Роман, учителька історії Оксана Володимирівна Львівська, вчителька біології, хімії та анатомії Ганна Михайлівна Вітушинська (Самагала), вчитель історії Іван Дем’янович  Чернецький (вони прийшли до нас дещо пізніше). Це і Віра Павлівна Маряш (Табака), Тетяна Озимків, інші чудові учителі, які нас, сільських дітей, старанно і вміло навчали, виховували, прищеплювали любов до знань, до праці, до людей і рідного краю. Згодом, уже значно пізніше, коли я залишив рідне село, до нашої школи прибула нова когорта учителів, навіть деякі випускники нашої восьмирічки. Це моя однокласниця Леся Петрівна  Луцишин (Кріль), Люба Малаховська, Галина Михайлівна Головата, яка, до речі, є дочкою моєї класної керівнички Поліни Михайлівни Вересюк. З приємністю згадую, як їх тоді називали, піонервожатих (сьогоднішні організатори позакласної роботи Володимиру Миронівну Лукачат і Володимиру Кульбу. У свій час нашу школу очолила моя сусідка Тетяна Данилівна Табака (Бережнюк). Більшість моїх дорогих учителів, у тому числі й чимало моїх однокласників, уже відійшли до вічності, тож постійно молюся за їхні душі. Зрештою, не знаю, можливо, не всі саме так сприймали чи поважали своїх учителів. Для мене ці особистості завжди були і залишаються добрими, мудрими, світлими. Пригадуєте, Олександр Довженко з цього приводу писав: «Хтось у калюжі від дощу бачить болото, а інший милується відблиском сонця».

Сьогодні  живемо зовсім в інших обставинах, в іншому середовищі, маємо незалежну державу, в побудові якої ще чимало проблем, вільно сповідуємо свою християнську релігію, тішимося рідною мовою і віримо, що неодмінно настане той час, коли наша Україна воістину стане вільною і незалежною. Вільною від усяких недоброзичливців, загарбників, вільною від таких негативних явищ, як корупція, неправда, несправедливість, нечесність, ненависть, лихослів’я, незгода між людьми, аморальність.

…І ось знову у цей осінній час, у думках і ностальгійних спогадах, лину до рідного села, де, як пише поет, «тут я вчився колись до схід сонця вставати і тягнулось до рук стигле сяйво колось. А ще вірно кохати та хліб цінувати ти навчило мене, світанкове село!»

Мою  увагу привертають два маленькі хлопчики, першокласники, напевно. Усміхнені личка так і сяють від нестримної радості. Зупиняюся, прагну ввібрати у своє серце ту дитячу бентегу, хочеться взяти їх на руки, обняти щиро і зичити їм усякого добра. Молю Бога, щоб ця перша шкільна стежина повела їх до світла знань, які дарують людям пізнання, мудрість і щастя.

…Я не наважуюся подолати відстань від тополиного гаю до шкільного подвір’я, оскільки боюся сполохнути увагу цих незабутніх хвилин, коли у прохолодній свіжості вересневого ранку малиново розіллються звуки першого шкільного дзвоника. На нього чекають, навстіж відкривши свої довірливі серця, маленькі першокласники та їх старші друзі. Здіймаючи очі до неба, у тихій і щирій молитві благаю Всевишнього Бога: «Благослови їх, Господи, у цю нелегку, цікаву і незвідану дорогу!»