Людина мріє, а Бог діє
Очевидно, що так можна сказати про життєві дороги кожного з нас. Адже від першого і до останнього подиху наше життя, праця, радість і журба, успіхи і невдачі ми проходимо ніби на лініях долонь Господніх. Наші життєві стежки – це Його мрія про наше щастя, успішність, значимість, визнання, любов… Ми мріємо, а Творець спроваджує наші дороги до Себе. І лише з висоти прожитого і пережитого усвідомлюємо, що це насправді найкраще з того, що могло трапитися з нами в житті. Саме такі думки викликає життєва історія священничої родини отця-декана Теребовлянського Івана Довгошиї та його дружини Лесі.
СТОЛИЦЯ ДИТИНСТВА
Добродійка Леся родом із Мшанця, що на Теребовлянщині. Жила і виховувалась у звичайній сільській родині, мама – медичка, все життя пропрацювала у Теребовлянському пологовому відділенні, тато – шофер. «Я з братом була переважно під «пильним наглядом» бабусі й дідуся, оскільки батьки працювали. Мене більше виховував прадідусь Матвій (1901 р. н.) Саме він був моїм першим учителем, вихователем, захисником і познайомив мене з основами християнської віри. Ще юнаком він був вояком організації Українських січових стрільців, освічений, грамотний, побожний. Від прадідуся я вперше почула про молитву: «Давай будем вчити пацєр («Отче наш»). Прадідусь заклав перші християнські засади, бо сам був практикуючим вірянином, до церкви ходив до останніх днів життя, а прожив 90 років. Уперше за вечірніми розмовами, коли на посиденьки сходилися сусіди, його товариші, ми, діти, почули слова «самостійна Україна», «Петлюра», «синьо-жовта фана», «обріз». Прадідусь розповідав про свою боротьбу за вільну Україну, про перебування у полоні в Петлюри, а ми слухали це, як казку, і не знали, чому вірити – розповідям з підручників історії чи цим живим спогадам».
НЕЗВІДАНІ ШЛЯХИ ГОСПОДНІ
Заміж Леся виходила за звичайного хлопця. «Якось Іван сказав, що хоче спробувати вступити в духовну семінарію. Це мене спочатку збентежило, однак всі сумніви та переживання розвіювала молитва».
Добродійка пригадує, як чоловік готувався до вступу, і коли повернувся з іспитів, повідомив: «Я вступив до семінарії». «Я була схвильована, не знала, радіти чи сумувати, навіть не привітала його, хоча знала, що для нього це дуже важливо. Напевно, саме тоді до мене прийшло розуміння значення слів «Божа воля».
Шість років навчання у семінарії були для мене нелегким періодом, бо у подружжі ми прожили неповних 2 роки, а навчання в семінарії – це місяці розлуки, безперервне чекання тата: «Коли приїде?» А коли тато приїхав на день чи два, дочка Оля не відходила від нього ні на крок, а потім ще тиждень сумувала, поплакувала, бо «тато поїхав знову надовго». Подруги часто запитували: «Тобі не хочеться піти на танці? На весілля ти, звичайно, не йдеш?» І ще багато від чого потрібно було відмовитись. Однак ті роки незабутні і багаті у плані здобутків нематеріальних – це набуття практики християнина, це новий досвід знання, знайомство з цікавими людьми, дружні взаємини, нагода спілкуватись із справді великими людьми – блаженної пам’яті владикою Михаїлом Сабригою, о. Михаїлом Шевчишиним і особливо з Блаженнішим Любомиром Гузаром.
ДУШПАСТИРСЬКИМИ ДОРОГАМИ
З острахом, але з вірою у Господню ласку очікували призначення отця на парафію. Як сьогодні пам’ятаю той день: початок вересня, копання картоплі, приїжджає отець і повідомляє: «21 вересня йдемо на парафію».
Першими і до сьогодні нашими парафіями стали села Лошнів, Сущин, Остальці на моїй рідній Теребовлянщині.
З теплотою в серці і усмішкою священнича родина пригадує перші враження від парафіяльного життя. Представляти отця на парафію приїхав тодішній декан Теребовлянський світлої пам’яті отець Іван Сивак. Його знали всі, а отця-пароха, який ніс його митру, парафіяни прийняли за семінариста (худенький, молоденький). Тож парафіяни мали турботу: де ж наш новий отець, якого сьогодні мають представляти? І лише після Літургії зрозуміли, що відтепер їх отець – це той «малий, худий юнак». Може, ще і через це огорнули нас справжньою батьківською турботою, підтримкою, повсякчасною допомогою. І повагою, незважаючи, що ще «такі молодюсінькі», і таким ставленням, якого ми й не очікували. Бо як можна було придумати отаке: прийшла до нас старша пані, принесла відро полуниці, а взуття зняла зразу за хвірткою, щоб не йти в брудному по стежці. Я, коли це побачила, не знала, що маю робити – мені було так незручно, а вона: «Йой, пані, та де б я йшла в таких брудних капцях по такій чистій плитці!»
СПРАВИ ГОСПОДАРСЬКІ
Їмость Леся зізнається, що не вміла робити все й одразу. Ще не будучи на парафії, часто чула від бабці слова: «Вчися, пробуй, дивися, як робиться, бо підеш на парафію – соромно буде, що не вмієш». Тоді думала: як буде треба – навчуся, а як прийшлося до справи – часто згадувала бабусині слова. Я вчилася робити те, чого не робила вдома – грядки, проріджувати моркву і бурячок, садити цибулю і часник, а потім давати тому всьому раду. Вчилася квасити капусту, перед тим її нашаткувавши (це добре, що тепер продають готову), різні соління і маринади, робити варення, перетирати рожеві пелюстки, терти в макітрі мак. І все це самій! Варити холодець, патрати курей і давати раду цілому гектару цукрового буряка (правда, не без допомоги наших парафіян). Навіть бурячок з хроном навчилася робити вже будучи їмостю. Тепер – це місія отця і бурячок з хроном на свята – його робота. Похвалюся, що я ще вміла доїти корову, бабця таки навчила, але це мені на парафії не знадобилося.
Родина Довгошиїв любить родинні свята. Хоча для отця – це часто напружені, завантажені дні, але в душі святково, піднесено, радісно. «Традиційно святкуємо іменини отця, коли збираються діти, родина, друзі, дні народження та іменини дітей, внука, храмові свята на наших парафіях. Та найулюбленіше – це Різдво, таке сімейне, затишне, тепле, казкове. Дуже люблю цю передріздвяну метушню – все прибрати, придбати, приготувати (по відношенню до душі – теж) і, як мала дитина, чекати-виглядати, коли вже з’явиться Різдвяна зірка на Свят-вечір…»
ВІК ЖИВИ, ВІК УЧИСЬ!
За освітою Леся вчителька початкових класів, тепер ще й навчається у ТНПУ і в майбутньому буде ще й учителькою географії. Вона із захопленням розповідає про свою улюблену роботу і найкращий педагогічний колектив, в якому працює вже 21 рік. «Нашому колективу пощастило на мудрих, добрих, толерантних керівників, бо коли із задоволенням ідеш на роботу – це має велике значення. Щиро люблю і поважаю своїх колег, які ще в далекому 2001 р. прийняли мене, завжди підтримують, з розумінням ставляться до моїх, так би мовити, парафіяльних обов’язків, тепер ще й деканальних.
Ніколи не забуду їх колосальної моральної підтримки, матеріальної допомоги, коли в наш дім прийшла біда, захворів, а потім полетів на небо наш синочок».
Працюючи з дітьми у школі і на парафії, намагаються подружитися з ними, стати, як дитина, щоби вони бачили в її особі не строгу учительку, а свою товаришку. «Вважаю, що в наш час по-іншому не буде результату. І це чудово, коли йде назустріч дівчинка-третьокласниця, здалека посміхається мені і каже: «Привіт!» Для мене це набагато дорожче, ніж би вона перелякано стиха привіталася «Добрий день!» чи «Слава Ісусу Христу!» (бо то так треба до їмості)».
Захоплення у добродійки різноманітні, та на них завжди бракує часу. «Але, ставши цьогоріч студенткою університету, я ще раз зрозуміла, що найбільше моє захоплення – це вчитися. Люблю вчитися, дізнаватися щось нове, люблю бачити результат своєї праці. Я не уявляю себе без книжки, перечитала їх величезну кількість ( хочу сказати, що в моїй сім’ї всі любили читати, і похід в бібліотеку був ритуалом кожнісінького недільного вечора). Тішуся, що ця моя любов до книжки передалась і моїй донечці, бо вона теж книгоманка, ще б онука Мар’янка навчити любити книгу, бо в теперішній час – це велика проблема».
Люди по-різному уявляють собі життя священничої сім’ї. Хтось думає, що священник тільки молиться, дотримується посту, буває нудним чи високомірним. Хтось ставить собі такі сім’ї за приклад, а хтось може осудити за неправильно сказане слово чи якийсь вчинок. “А наші парафіяни знають, що ніхто так не припильнує квіти біля церкви, як їх отець, без нього не прикрасять ялинку до свят чи не приберуть церкву до Великодня. Знають – якщо на церковному подвір’ї деренчить мотокосарка – це отець косить траву, а коли галасають діти біля церкви – це отець з ними бавиться в хованки. Наші парафіяни знають, що їмость може піти на заняття з фітнесу, переїхати на велосипеді до магазину, може взяти сапу в руки і за дві години посапати город, і навіть може поводити коня за вуздечку і зробити рядки, бо треба «нині конче посадити картоплю». І це не тому, що немає кому допомогти чи зробити це, а тому, що це робити – нам в задоволення”.
Озираючись на пройдене і пережите, священнича родина Івана та Лесі Довгошиїв, дякує Всевишньому за все, що випало на їхню долю, і з оптимізмом дивиться у майбутнє. Адже тепер треба допомагати і давати поради своїм дітям, зятю о. Володимиру Козаку та молодій їмості – дочці Ользі, і мають надію, що Господь благословлятиме їх на життєвих дорогах.