Любові вистачає на всіх

Ця особлива священнича родина Тернопільсько­Зборівської архиєпархії мешкає у селі Соборному, що неподалік Тернополя. У їхньому домі багато всього: якщо ліплять вареники – то кілька сотень, готують борщ – то з десять літрів, а якщо вчать уроки – розкладають на столах цілі стоси зошитів і книжок. І так само щедро тут діляться любов’ю. Бо усвідомили, кажучи словами геніального поета, істину, що “раз добром нагріте серце – вік не охолоне”.

Про виклики, проблеми опікунства, виховання, багатодітне материнство та батьківство наша розмова з добродійкою Ольгою Гавліч.

ПРО ОСОБИСТЕ

– Олю, розкажіть напередусім про себе…

– Усе своє дитинство і юність прожила у Великій Березовиці. Навчалась у восьмій школі, закінчила Українську академію друкарства у Львові. Студентські роки на початку 90­х були непрості, але дуже цікаві і пізнавальні. Тут я розпочала свідоме пізнання Бога. Брала участь у різних духовних заходах, які провадили отці­студити у церкві Архистратига Михаїла. Там уперше почала практикувати Ісусову молитву. Словом, Господь готував мене до певного служіння, хоча тоді я навіть не здогадувалася про це: у монастир не кликав, але «спонукав» читати духовну, психологічну, філософську літературу. Тепер я розумію, для чого це все було.

Закінчивши академію, працювала у тернопільській газеті «Подільське слово». Творча робота мені подобалася. Я любила пізнавати щось нове і спілкуватися з людьми. Ця професія динамічна, вона відповідала моєму характеру, але Господь планував інше. Я зустріла свого майбутнього чоловіка. Згодом ми одружились і тут розпочалося усе найцікавіше… Приїхавши на парафію, я зрозуміла, що священство – це не професія, а стиль життя . Тому їмость мала відповідати певним «канонам», а в селі, як відомо, усі на виду, особливо життя священничої родини…

– У середині 90­х минулого століття Ви будували журналістську кар’єру, а потім?…

– Із журналістською кар’єрою не склалося, але я не шкодую. Здобута освіта мені пригодилася у вихованні та пізнанні дітей, їхньої психології. На цій стезі такий шаленний темп, якщо, образно кажучи, порівнювати життя нашої родини з марафоном, то він видасться неквапною прогулянкою. Без почуття гумору тут немає що робити. Журналіст повинен уміти слухати, бачити, описати. Мама ж має робити те саме, тільки не описувати – а коригувати.

– Очевидно, що ставши дружиною священника, Ви мріяли про дітей, але напевно не про десять?

– Ваша правда, про десятьох я не мріяла, мені таке не снилося навіть у страшних снах. Максимум – двоє. Однак Господь благословив нас трьома синочками. І це внесло корективи у моє професійне життя… Діти вимагають самопожертви.

– Що спонукало Ваше подружжя до створення будинку сімейного типу?

– Живучи на парафії, ми зіткнулися з багатьма побутовими проблемами. Проборство, яке відремонтували у Чернелеві­Руському, вимагало постійних капіталовкладень, а у Соборному його місцеві жителі перетворили на звалище побутових відходів. У той час заступником з гуманітарних питань Тернопільської райдержадміністрації працювала наша парафіянка Світлана Гоч, яка запропонувала скористатися державною програмою для створення дитячого будинку сімейного типу. З благословення митрополита Василія, ми прийняли це як Господню пропозицію.

УСІ ДІТИ ПОТРЕБУЮТЬ ЩАСТЯ

– Як рідні діти тоді відреагували на Ваш вчинок?

– Молитва творить дива у нашій родині – це наочний приклад. Дітей ми не вибирали – нам дарував їх Господь. Ми пояснили нашим хлопцям, що тепер з нами будуть діти, які виховувалися без мами й тата. Сини тоді ще були юні до таких рішень (Петрусеві – 8, Павлусеві – 6, Юліанчику – 5 років), але вони їх прийняли. Спочатку ми їх брали із собою у дитячий будинок «Малятко», щоб познайомитися з названими братами (Едіком – 4, Еріком – 3, Артурчиком – 2 роки). Діти одразу знайшли спільну мову і подружилися. Нам залишилося тільки все це прийняти і пережити. Так у селі Чернелів­Руський створилася прийомна сім’я. У такому форматі ми прожили півтора року.

Я думаю, що наші парафіяни спочатку були в шоці, вони намагалися нас зрозуміти і якось допомогти. Тут уся богословська освіта отця Івана відіграла важливу роль. Одне говорити про любов, а зовсім інше її дарувати. Він зумів з Божою допомогою переконати усіх парафіян, особливо тих, хто мав певні сумніви і стереотипи, що це Богоугодна справа – виховувати сироту.

Коли відбудовувався будинок у Соборному, нам запропонували взяти з Коропецького інтернату Лілю і Юру. Туди ми їздили самі, старші уже няньчили менших братиків. Знайомство з дванадцятирічними підлітками було вражаюче: діти гарні, але вже зі своїми звичками, поглядами на життя, стало зрозуміло, що буде непросто, але Господь захотів, щоб ми жили разом.

– Дім, у якому мешкає Ваша родина, як він постав?

– Наш будинок офіційно був відкритий 4 січня 2010 року. Розпочалася важка праця, але “з нами Бог, розумійте народи, бо з нами Бог” – це девіз, який супроводжує нас уже багато років, і, сподіваюсь, що надалі так і буде. Вихованці дитячих будинків сімейного типу, відповідно до Закону України, можуть жити з нами до 18 років, якщо навчаються, то до 23. Час іде. Ліля і Юра виросли, ми їх благословили на самостійне життя. У нашій сім’ї появилася Наталя, а згодом – Кирило, якого ніби спеціально народили для нашої родини.

Після того, як постав наш дім у Соборному, віднайшли в архіві його історію. Виявилося, що будинку вже два століття. І його будували та освячували з розрахунком, щоб тут жили діти­сироти. Тому, можливо, не випадково тепер на цьому місці наш будинок сімейного типу.

ТАТО, МАМА Й ДЕСЯТЬ «Я»

– Отець Іван – душпастир і батько, як він суміщає ці дві відповідальні іпостасі?

– Отець Іван дуже виконавчий. Його слова і дії співзвучні. У нього Бог на першому місці, а все інше додасться. Душпастирська праця не обтяжує і не заважає бути гарним батьком, чоловіком. Навпаки, вона розвиває дар служіння, невибагливості, простоти. Думаю, наші парафіяни це розуміють і допомагають творити діла милосердя.

– Дружина священника і багатодітна мама. Чи вважає себе реалізованою в житті, про що шкодує і про що мріє?

– Як дружина і як мама, я щаслива. Мрію про щасливе майбутнє своїх дітей. Найбільше хочу, щоб вони зустріли Бога і з Ним потоваришували.

– Розкажіть про своїх діток…

– Два рідних сини Петро і Павло вчаться на 5 і 3 курсах у семінарії, Юліан – студент другого курсу медуніверситету, Едік – другокурсник коледжу харчових технологій, решта – школярі. А ще наші дітки займаються музикою, грають на цимбалах, гітарі і сопілці.

– Рідні й усиновлені діти як вони співживуть, чи особливо вирізняєте когось, якщо так, яка реакція?

– Ми намагаємося не наголошувати на тому, що вони прийомні, тому живемо дружно, весело і гамірно. Хочу зауважити, що діти відчувають лицемірство. Якщо ж виникають якісь непорозуміння, то намагаємося це обговорити.

– Якщо у когось виникають особливі «забаганки», як це вирішуєте?

– Забаганки у нас тільки такі, які можемо реалізувати. Знову ж таки скажу, що з дітьми потрібно розмовляти, їх не важко розуміти, якщо є виставлені пріоритети. Діти хороші, якщо є любов і розуміння у сім’ї.

– Стати прийомними батьками – це, як на мене, потрібно мати особливий педагогічний хист, знання психології, вже не кажу про «залізне» терпіння і витривалість. Як Ви здобули такі навички, чи десь спеціально навчалися?

– Прийомними батьками бути непросто, але можливо. Ми уже 13 років вчимося і кожен день чекаємо сюрпризів. Що два роки проходимо курси, які провадять фахівці соціальної роботи, психологи, читаємо спеціальну літературу.

СПРАВИ ПОБУТОВІ

– А тепер до справ земних. Велика родина – це чимало побутових щоденних клопотів: нагодувати, одягнути, прибрати. Як справляєтеся з цим?

– Отець Іван закуповує продукти, дещо вирощуємо самі на городі, я готую. Спільно робимо безлад, а потім прибираємо. У нашому домі правила прості – підтримувати чистоту, прибирати своє робоче місце. Вирощений урожай збираємо теж разом. Коли малі діти, одні проблеми, як виростають – інші. Однак у будь­якому віці діти цікаві і з ними нема часу нудьгувати.

– Які особливі традиції Вашого сімейства?

– Традиція нашого сімейства – це спільна молитва.

Також ми часто їздимо на природу, ночуємо у наметах, розводимо вогнище, готуємо просту, але смачну їжу. Ми робимо це разом і дякуємо Богу, що нас багато.

– Сучасні діти і молодь здебільшого мають особливі стосунки з Богом. Як прищеплюєте християнські і моральні цінності своїм дітям?

– Кожен день молимося на вервиці, читаємо одну главу Святого Письма, одну сторінку із життя святих і робимо розважання на кожен день. До речі, з часу існування нашого будинку зі Святого Письма вже втретє читаємо книгу Ісаї. Тому особливі стосунки з Богом у нас зароджуються без фанатизму, але з переконанням, що без Бога нашої сім’ї не було б.

І НАСАМКІНЕЦЬ…

– Чи виправдовують себе будинки сімейного типу?

– Я завжди кажу своїм дітям, що найкраще, коли дітей виховують рідні мама і тато, однак у житті буває по­різному, тому дитячий будинок сімейного типу – найкращий варіант для таких дітей.

– Умовно кажучи, якщо була б можливість почати своє життя спочатку, Ви хотіли б щось змінити?

– Бувають моменти, коли дуже важко, але я не шкодую. З нами Бог і всі труднощі Він допомагає долати.

– Якщо серед наших читачів є особи, які стоять перед вибором усиновлення, щоб Ви їм порадили?

– Для тих сімей, які хочуть прийняти дитину у свій дім, скажу: потрібно молитися і пам’ятати, що дитина – це не лялька чи телефон, які можна замінити. Кожна ДИТИНА – це ОСОБИСТІСТЬ. І якщо Господь дає такий шанс, то Він “упевнений”, що у вас все вийде добре, хоча ніхто не обіцяє, що буде легко.

– Щиро дякую за відверту розмову. Нехай Господь благословить Вас і Ваших діток.