«Любов заладить на все добре»

Привітати  ювілярку приїжджав навіть міський голова – затримався у неї майже на годину. Його підлеглі сказали, що із жодним сторічним ювіляром він так довго не спілкувався. І не дивно, адже Ольга Каролівна ще й цікава співрозмовниця. І розповісти їй є про що.

Народилася  пані Ольга 12 серпня 1921 року в Денисові, що на Козівщині. Тата ще хлопцем один багач взяв за свого, бо не мав дітей. Переписав на нього 15 моргів поля, як на сина, бо тато, як каже співрозмовниця, був дуже добрий. Господар багато мав наймитів, та ніхто так не служив як Кароль Москальчин. Пан Вівчар полюбив і його дружину, хоча була вдовою і мала вже свою доньку. Відтак у подружжя народилося ще четверо синів і наймолодша дочка Оля. Змалку дівчинка з сім’єю  ходила до греко-католицької церкви. Хоча батько був поляком, але до костьола не йшов і синів не пускав – хлопці вважали себе українцями.

Полякам  це дуже не подобалося, оскільки батькові як раненому ветерану війни належалася пенсія, але польський уряд відмовився її сплачувати.

Дівчиною  Оля була у церковному братстві, багато допомагала з облаштування храму, особливо полюбляла вишивати для церкви. З юного віку їй довелося пережити важкі потрясіння. Особливо трагічною була втрата подруги-єврейки. «Прийшли німці повикопували рови і вели туди євреїв: чоловіків, жінок, а потім дітей. Я мала подружку єврейку – вона навіть зі мною до церкви ходила. Стоїмо – вона плаче, я плачу. Вишикували всіх над тією ямою, а моя подружка викрикнула: не тіштеся українці, шо ми йдем до ями – прийде ваш батько Сталін – буде вам то саме. Я того не забуду ніколи», – з болем пригадує Ольга Каролівна.

Заміж  вийшла під час ІІ світової війни, у 1943. Чоловік був заможний, хоч не дуже до серця, бо вже мала хлопця, але брати казали: «Тобі сі трафляє хліб з обрусом, а ти не хочеш». Послухала старших. Маючи двадцять два роки, зробилася справжньою господинею: пекла, варила, шила, жала, орала – працювала важко, бо господарство було велике.

У  44-му з однорічною донечкою Катрусею довелося залишити заможне обійстя і переїхати до Шумлян – у Денисові проходила лінія фронту. Відступаючи, німці забрали в полон чоловіка і двох синів господарів, у яких вони жили. Ольга віддала Михайлові усі сімейні збереження. «Тобі там гроші більше пригодяться», – казала. І пригодилися, підкупивши сторожа, Михайло втік з німецького полону разом з двома хлопцями із Шумлян. З Німеччини йшли пішки, щоразу наражаючись на смертельну небезпеку. Повернулися худі, знесилені, обліплені вошами. Виходжувати чоловіка довелося дуже довго.

У  Денисові, куди молода сім’я  повернулася згодом, їх застала колективізація – змушували записатися до колгоспу, забрали одного коня, кірат, молотильну машину, розібрали стодолу. «Потім з тих дощок зі стодоли біднота собі підлоги повставляла, але Бог з ними», – каже пані Оля. До колгоспу вони так і не пішли – працювали у своєму господарстві.  Бувало навідувалися до них повстанці, то допомагали їм харчами. А якось зайшли на подвір’я  близько десяти незнайомих чоловіків, почали розглядали помешкання, нишпорити по кутках, гучно стукати у вікна. «Наші хлопці собі такого не дозволяли, пригадує пані Ольга, – вони приходили тихо, брали, що їм давали і так само тихо відходили. А якось мені довелося їх побачити на узліссі біля криївки. «Слава Україні», – кажу їм. «Героям слава», – відповідають». Стрункі, підтягнуті, гарно одягнуті – як соколи». Запідозрівши неладне, звеліла батькам мовчати. Чоловік пішов у другу половину хати – там квартирували переселенці з Польщі, а Оля сама почала «воювати з тими москалями – най сі діє Божа воля». Відважно відповіла непроханим гостям, що їй нічого їм дати, і практично прогнала їх. «Далі вони пішли до ще одного багача, що жив на хуторі – він меду їм дав, масла, а вони тоді за шкірку і на Сибір: «Ти партизанів годуєш?». То навіть нічого із собою не взяли, що могли в руки взяли, а то всьо лишили. А я кажу: Боже, таки Ти мені допоміг. Сім сімей забрали тої ночи на Сибір».

«А як забрали наших сусідів, я прийшла на станцію, то навіть не можна було говорити – повно всюди міліції. Два вагони стоїть і не тільки з Денисова брали, а з різних сіл. Боже, який там був крик і плач! Я так сі наплакала», – пригадує пані Ольга зі сльозами на очах.

Родина  Бойків теж була у списку виселенців – хата під бляхою та й господарка ще досить велика. На щастя, двоюрідний брат попередив про небезпеку – встигли втекти до Тернополя. Вдома залишилися старі батьки. Чоловік влаштувався працювати на залізну дорогу, жили на квартирі. Але й тут спокою не було – викликали в КДБ, допитували і навіть били, щоби призналася у співпраці з бандерівцями.

Чоловік  часто навідувався до Денисова, привозив з дому харчі. «То я ще господиню годувала – полячка була. Вона мені також помагала – сиділа з дитиною як треба було», – розповідає ювілярка. Згодом Михайлові від залізниці виділили квартиру – жили ще з однією сім’єю. «Якось добре жили – в них було двоє дітей, у нас двоє. А була одна кімната і кухня. Хата була як гуртожиток». Та якими добрими не були б сусіди, сім’я  потребувала свого помешкання. Взяли площу під будову на вулиці Глибокій. Сутужно було – грошей на будівництво не вистачало. На той час батьки повмирали, допомоги чекати було нізвідки. Переселенці, що квартирували у них в Денисові, хотіли викупити хату: «Продам корову і почну вам сплачувати», – пропонував господар. «Та й приїхав чоловік і мені то каже, а я кажу: «Слухай, він має тілько діточок, продасть корову, чим він буде тих дітей годувати, а ми шо тими грішми сі дуже доробим. Та най живе». Чоловік поїхав і сказав най корови не продає, а там був сад дуже великий, то ми собі коли-не-коли приїдем яблук візьмем».

Допомоги  пані Оля завжди просила у Бога, дуже за то молилася. Якось побачила, що чоловік хоче цукор завернути в облігацію. «Ти що з глузду з’їхав, та вона ше може грати», – зупинила його дружина. На ту облігацію вони виграли 2500 рублів. Це були дуже великі гроші. Приміром, за роботу санітарки в залізничній лікарні Ольга отримувала зарплатню 30 рублів. Пізніше їй ще раз поталанило – виграла 200 рублів. У лікарні їй запропонували здати кров. «А я худенька була як бадилина. З чого я мала поправлятися – я раз в тиждень м’ясо  бачила, а може і не бачила – не так як зараз, а кажут – біда, то не біда. Я вже казала: дай Боже, діти, щоби ви не виділи тої біди, що я виділа». Згодом стала донором.

Ще  кілька років тому на вулиці її перестрів старий чоловік – упізнав колишню санітарку і зізнався, що дуже доброю була до хворих. «Я коли робила санітаркою, то ніколи на слабу людину не злостилася. Прийшла, погладила – чи старий, чи молодий. Виджу, що не до вилічення – постелю гарно, помию. Були такі санітарки, що навіть кричали до слабих. Боже, та то слаба людина, а тобі було би приємно, якби ти лежала, а до тебе хтось кричав?». Якось вже хотіла розраховуватися, бо фізіологічно не могла виконувати одну з належних їй робіт. Керівництво замінило ту роботу, але доброї працівниці не відпустило.

Помалу  завершили будівництво будинку. Дочки повиходили заміж, народили онуків. Отак і жили всі великою дружною родиною. У 57 років пані Ольга стала вдовою. Згодом доньки отримали свої помешкання, а Ольга Каролівна залишилася з онукою Іриною. Це вона з чоловіком Романом, сином Олегом і його дружиною Іриною влаштовували гостину з нагоди бабусиного ювілею. «Все має бути так як у нас готується, по-справжньому, по-старому», – розпоряджалася іменинниця. І за столом сиділа як поважна ювілярка: з букетами квітів і подарунками, у святковому костюмі, з коралями і французькими парфумами. А наступного дня ми ще чотири години проговорили з нею на затишному подвір’ї  оновленого, осучасненого її будинку.

«Що треба робити молодим, щоби так гідно дожити до столітнього ювілею? – питаю Ольгу Каролівну. «Мають старших слухати, до церкви ходити, сповідатися, причащатися і любити одне одного, не осуджувати, а любити, бо любов все зробить добре, все згладить».