Духовні діаманти їмості Галини

Ставши дружиною священника, усе своє життя шліфує грані, здавалося б, непримітної буденності. За її зовнішньою неповторною скромністю приховані великі внутрішні резерви, які нині вона віддає своїм дітям, онукам і правнукам. Але, щоб достеменно дізнатися, яка вона, за словами отця Йосифа, треба було з’їсти не один пуд солі, бо священниче подружжя, проживши стільки років, й надалі взаємно збагачує один одного і дякує Господеві за все, що довелося спільно пройти на дорозі життя.

БЕЗНАСТАНО ШЛІФУВАТИ ГРАНІ ЖИТТЯ

Як відомо, діамант – це оброблений непримітний камінь алмаз. І лише після копіткого шліфування утворюється дорогоцінний ювелірний виріб. Подібно і ми день за днем шліфуючи грані своєї буденності, не лише фізичні, а передусім духовні, намагаємося відкрити ту внутрішню красу, якою обдарував нас Господь. Цю істину добре усвідомила добродійка Галина, особливо коли розділила зі своїм обранцем покликання до священства.

Достеменно не відомо, чому Всевишній дає певним особам великий привілей, а ще більшу відповідальність служити Йому. Очевидно, що юній галичанці з побожної селянської родини Івана та Стефанії Цуп із села Ярославичі, що на Зборівщині, на долю якої випало воєнне та післявоєнне лихоліття, що товаришувало з голодом і холодом, Господь приготував особливу, благословенну, але дуже непросту і відповідальну життєву дорогу. Дитинство Галини було огорнуте тінню страху і репресій. Оскільки стрийко Йосиф, національно свідомий юнак, загинув від рук так званих гарнізонників. Дідусь Дмитро був виселений на Сибір на 10 років, згодом його каторжанську долю розділила бабуся.

Дівчина навчалася в Ярославичах та Монилівці, а останні три роки ходила до школи у сусідній Оліїв. Щодня довелося долати по 10 кілометрів. Молодь, аби вирватися з колгоспного ярма, намагалася прилаштуватися у місті. Галина вибрала суто жіночу спеціальність – вступила до Львівського технікуму громадського харчування, здобула фах кулінара­технолога.

Господні дороги звели майбутніх подругів у сільському храмі, куди дівчина приходила з рідними на молитву, а семінарист Йосиф читав апостола, співав Утреню. Місцевий парох Юрій Яроцький, благословляючи їх на подружжя, застерігав, що їхній вибір в умовах атеїстичної системи непростий.

Після свячень отець Йосиф отримав парафію на Гусятинщині у селі Суходіл. І хоч парафіяни зустріли їх прихильно, однак почався тиск з боку влади. Пропонували місце у будь­якому виші взамін на зречення від священства. До дружини священника при влаштуванні на роботу теж ставилися зневажливо. Отець душпастирював там чотири роки і у подружжя народився первісток Ігор. Згодом священника перевели до Товстенського, що на Чортківщині, де на світ появився середущий – Володимир, далі були Данилівці на Зборівщині. Через сім років о. Йосиф отримав призначення у Тернопіль, тут у сімейства народився син Андрій.

У час виходу УГКЦ з підпілля їмость Галина стала опорою отця Йосифа і підтримувала його намір перейти в лоно УГКЦ. Після благословення тодішнього містоблюстителя Глави УГКЦ митрополита Володимира Стернюка отримав призначення у Збараж. Там почалася праця з відновлення перетвореного на склад міндобрив храму Воскресіння Христового, а що найголовніше – формування парафіяльної спільноти. Тривала також копітка і наполеглива праця з відродження і повернення в лоно батьківської церкви парафіяльних спільнот у Красносільцях, Нижчих Луб’янках, Синяві, Кретівцях, Грицівцях, Вищих Луб’янках, Залужжі. Скрізь фізично та молитвою отця підтримувала його дружина.

Згодом отцю Йосифу було довірено організовувати парафію святого священномученика Димитрія у районі цукрового заводу обласного центру. Невдовзі постав храм, у якому завирувало життя, наповнене акордом літургій, плачем новоохрещених малюків, радістю вінчаних подругів. Ще донедавна отець Йосиф сповняв у ньому свої душпастирські обов’язки, а з виходом на емеритуру естафету підхопив його внук Роман.

НЕ ОДИН ПУД СОЛІ З’ЇЛИ

Своє сімейне вогнище отець Йосиф Янішевський з добродійкою Галиною облаштовують ось уже 60 років. Таку дату подружнього союзу називають діамантовою. Асоціація з найкрасивішим та найміцнішим каменем невипадкова. Він є символом міцності, вірності, світла, надійності і, звичайно, ж чистоти. Всі ці якості є невід’ємною частиною того життя, яке ювіляри прожили разом.

На чорно­білій фотографії, виготовленій шістдесят років тому, вони юні та щасливі… А сьогодні отця Йосифа та його половинку вінчає благородна сивина. Вже минуло чимало літ, відколи вони перед Господом дали обіцянку вірності та любові і бути завжди разом. І, незважаючи на життєві перепони, вони виконали свою обіцянку сповна. Хоча це було не так вже й легко. Їм не раз доводилося удвох долати приготовлені долею перепони. Їхнє подружжя, особливо у нинішньому часі, коли нівелюються і знецінюються цінності родини, є прикладом для наслідування і усвідомлення того, що християнська сім’я – це не тільки природна спорідненість і досвід, а й середовище освячення людей, де твориться «домашня Церква».

Родина від батька до сина

Подружжя Янішевських зростило трьох синів. Середній Володимир та молодший Андрій отримали покликання до священства. Отець Володимир душпастирює у Канаді, а отець Андрій ­ сотрудник архикатедрального собору у Тернополі, продовжив священничу династію онук­отець Роман (син первістка Янішевських – Ігоря), він нині душпастирює на парафії, де священнодіяв дідусь Йосиф. Пані Галина дає слушні поради своїм невісткам – їмостям, втішається онуками та правнуками і дякує Богові за кожен непростий, але особливий день життя.

А діти дуже вдячні їй за все – передусім за приклад християнського життя, за виховання та любов. Особливо з трепетом про маму говорить отець Андрій, пригадуючи дитинство, коли три хлопці інколи робили збитки. «Однак мати не сварила, не кричала, рідко повчала, просто плакала. Такий стан матері був для нас гіршим за будь­яке покарання».

Велика любов, якою пані Галина разом з о. Йосифом обдаровують дітей, вісьмох онуків, та трьох правнуків, це більше, ніж побутові догоджання. У батьків, за словами отця Андрія, є чого повчитися, з ними поруч завжди цікаво і комфортно. Їхні слова і поведінка надихають рідних та близьких ставати кращими.

ЯКА ЗАБАВА БЕЗ СИРНИКА

Кожна дружина священника, як кажуть у нас на Галичині, мусить бути доброю ґаздинею. У цьому питанні добродійці Галині пощастило, адже її мама була весільною господинею на кілька сіл, тож Галині часто доводилося допомагати їй. Від мами вона перейняла мистецтво кулінарії, тому й обрала відповідний фах. Усе це їй пригодилося у родинному та парафіяльному житті. А нашим читачам пані Галина пропонує приготувати сирник за давнім рецептом.

Цей смаколик є хітом галицької кухні. Легкий і ніжний десерт, незважаючи на новомодні тренди залишається королем застілля.

Тісто: 400 г муки, 200 г масла, 70 г цукру, 3 столових ложки сметани, 2 варені жовтки, цедра лимона.

Сирна маса: 1 кг сиру, 0,5 склянки вершків, 50 г масла, цедра лимона, 3 рівних ложки крохмалю, 6 яєць, 200 г цукру, 2 ложки коньяку або рому.

Масло з мукою посікти в крихту, додати цукор, ванільний цукор, потерті варені жовтки, цедру лимона і швидко замісити на сметані тісто. Поставити у холодильник на 2 години. Розкачати тонкий корж розміром на форму з легким заходом на боки, поколоти виделкою і викласти сирну масу.

У домашній середньої жирності сир додати збиті з цукром жовтки, крохмаль, масло, цедру лимона та родзинки і все ретельно вимішати. Білки збити до густої піни і додати в сирну масу, акуратно перемішати і викласти на тісто. У розігріту духовку поставити сирник, випікати 40­60 хвилин при температурі 180 градусів.

Поки сирник печеться, приготувати глазур. Столову ложку масла і 2 столові ложки цукру перемішати, поставити на невеликий вогонь, постійно помішуючи, розтопити. Додати 3 столові ложки сметани і 2 столові ложки какао, вимішати до однорідності і довести до кипіння. Готовий сирник полити шоколадною глазур’ю і помістити в холодильник мінімум на 5 годин.