Чи після карантину люди знову прийдуть у храми?

Сьогодні, коли через пандемію коронавірусу карантин, який запровадили ще в березні, постійно продовжується, багато вірних стурбовані не лише своїм тілесним здоров’ям, але й духовним. Чимало з них так і говорять: «Якщо цей карантин триватиме ще довше і протягом цього часу й надалі лунатимуть заклики брати участь у богослужіннях, особливо у святих Літургіях, онлайн, то може виникнути проблема відходу певної частини вірних від церкви, а подекуди – з причини слабкої віри – навіть від Бога.

Іспит правдивої віри

Особливо цю стурбованість висловлюють священники, оскільки у святих храмах й досі, тобто на п’ятому місяці карантину, дуже мало людей, передусім дітей і молоді. Всі, кого запитуєш про те, чому вони не ходять до церкви, відповідають короткою фразою: «Та ж карантин! Не можна! Дивимося Службу Божу по телевізору, онлайн». Чи вони моляться, а чи й справді лише «дивляться», з’ясувати, звичайно, важко, однак, як би там не було, проблема існує. Хоча ті самі діти, молодь, які свою відсутність у храмі (і особливо їх батьки) мотивують карантином, ходять, їздять велосипедами по селі чи місті, збираються на різні зустрічі, розважаються, ходять у парки, в інші місця, а ось щоби прийти в неділю на Святу Літургію, то, бачте, не можна – карантин.

На жаль, є й такі (і автору цих рядків довелося чути подібні висловлювання), що, мовляв, «як тепер добре… навіть до церкви не треба ходити, бо й Святу Літургію чи молебень можна послухати ­ подивитися онлайн». До речі, це слово тепер на вустах у всіх: і в малих дітей, і в школярів, і в студентів, бо знову ж таки: і до школи чи до університету іти не треба, й іспити складати, бо все зробить за нас цей всемогутній чудотворець онлайн.

На щастя (і це велика ласка Божа), що серед людей є багато побожних, глибоко віруючих і високодуховних християн, які вважають, що далі так тривати не може, що їм уже важко обходитися без відвідин храму, без прямої участі у Божественних Літургіях, особливо без прийняття Пресвятої Євхаристії – Пречистого Тіла і Найсвятішої Крові Господа нашого Ісуса Христа. Ці люди так і кажуть: «Онлайн – це добре, однак такий спосіб участі у Службі Божій є зручним для людей похилого віку, хворих, працюючих та інших категорій вірян, які не можуть прийти до храму. «Ми ж, ­ зітхають вони стурбовано, ­ вже стужилися за нашими святинями».

Нам усім потрібно усвідомити, що страх перед пандемією, який сьогодні опанував багатьма людьми, у тому числі й християнами, це урок і своєрідний екзамен, наскільки любимо Бога і наскільки ми вірні Богові і Його Церкві. Про цю ж проблему слушно зауважив єпископ УГКЦ Йосиф Мілян: «Церква сьогодні відкривається нам у глибині свого єства, як домашня церква, і це теж великий знак запитання, чи є ми церквою удома. Люди дивляться онлайн­трансляції, бо іншого виходу нема. Але дім розслабляє, домашні умови не спонукають до відповідальності, до такого прямого і дуже серйозного стояння перед Богом». Це означає, що такий спосіб участі у Службі Божій є корисним, але на короткий проміжок часу.

Атмосфера живої Церкви

Як свідчать дані Української Греко­Католицької, Римо­Католицької та Православної Церкви України (ПЦУ), кількість людей, які дивляться онлайн­богослужіння, значно вища, ніж вірян на Літургії до початку карантину. Особливо багато переглядів було на Великдень. Зрештою, це не дивно, бо більшість громадян України ­ номінальні християни, а не практикуючі, оскільки велика частина людей буває у храмі раз на рік, коли освячує великодній кошик. На жаль, для багатьох із них онлайн­трансляції закінчились із Великодніми святами.

Роздумуючи над цією проблемою, хочу поставити запитання, яке турбує багатьох із нас: «Чи після карантину, коли ця страшна епідемія геть відійде від нас, від усього людства, люди знову повернуться у храми?» Звичайно, однозначну відповідь щодо цієї проблеми дати непросто. Все залежить від багатьох факторів, найважливішим з яких є віра в Бога. Кожен із нас повинен заглянути у себе, в своє серце і чесно й відверто сказати: «Якою є моя віра? Правдивою, глибокою чи поверхневою, формальною. Мовляв, мені байдуже, чи слухати Службу Божу в церкві, чи    онлайн. Все одно це молитва».

Цікаву думку з цього приводу висловлює єпископ Римо­Католицької Церкви Едвард Кава, який вважає, що на духовенство після карантину чекає велика праця, аби повернути людей до храму. «Однак я переконаний, що    більшість людей повернеться, ­ каже владика. ­ Тому що коли слухаю вірних, то вони вже сумують за Євхаристією, спільною молитвою, за співами, щоби бути у спільноті і відчувати атмосферу живої Церкви. Людина потребує фізичного контакту із живою Церквою, живим Богом. Є частина людей, яка вважає себе християнами, але не веде    активного способу християнського життя. Вони собі ставлять питання, чи потрібна участь у Літургії, коли можна це пережити онлайн? Ті, які мали сумніви, то    відпадуть від Церкви, але вони і так не дуже заангажовані у життя Церкви».

Історичні паралелі

На завершення хочу провести певну аналогію: згадаймо страшні для вірних нашої Церкви часи, коли більшовицький режим на так званому Львівському соборі 1946 року «ліквідував» Українську Греко­Католицьку Церкву. Чому беру це слово в лапки ви, очевидно, розумієте, оскільки для організаторів і натхненників цієї ганебної акції це було зроблено де­юре. А де­факто наша Церква не була ліквідована, вона жила, діяла, молилася у суворому підпіллі. Її вірні, єпископи, священники, монахи, незважаючи на жорстоке переслідування, тюрми і заслання, мужньо й самовіддано здійснювали свою духовну місію. З упевненістю можна сказати, що у період 1946­1989 років греко­католики успішно запровадили досвід «домашньої Церкви». Ці глибоко побожні люди не втратили віри і зберегли свою Церкву, бо бачили її як правдиву, істинну, що не зрадила їх і не пішла на союз із тоталітарною системою зла.

Роздумуючи про ті далекі, хоч і нелегкі часи, з великою вдячністю згадую двох мудрих чоловіків із рідного села Забойки, що в Тернопільському районі, нині уже покійних сільських інтелігентів Дмитра Мадая, який на початку відродження нашої Церкви був дяком у катедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці, та мого родича Михайла Броварного. Саме вони, маючи в серці тверду віру в Бога і щиру любов до неньки­України, оскільки були і добрими християнами, і справжніми українськими патріотами, таємно слухали (і до цього привчили мене, молодого юнака) по Ватиканському радіо трансляцію Святих Літургій, чудові і глибоко змістовні проповіді наших єпископів, священників. Згодом, після одруження, я продовжував цю ж практику «домашньої церкви» (хоча тоді ще й не знав такої назви) у своєму    помешканні у Великій Березовиці, де разом з дружиною, дітьми та з надійними сусідами з духовним піднесенням і великою радістю молилися на Святій Літургії, яку, звичайно, страшенно «глушили» безбожні атеїсти.

Цей далекий приклад згадую лише тому, щоби, порівнюючи тодішні «підпільні» і сьогоднішні «карантинні» умови участі у Святих Літургіях, з оптимізмом і надією сказати: якщо наші вірні після виходу Церкви з підпілля відразу ж заповнили храми і зі сльозами на очах та з невимовною радістю в серці у них молилися, то такий духовний порив повинен відбутися і сьогодні. Хоча різниця у тривалості невідвідування храмів у ті далекі часи і в сьогоднішніх обставинах дуже велика. Я цілком погоджуюся з відомим релігієзнавцем Андрієм Юрашем, який з приводу цієї проблеми сказав: «Я оцінюю позитивно згадуваний    період певної передишки, коли знову люди, які з вдячністю пережили складний час, прийдуть у храми спілкуватися з Богом, щоби засвідчити свою особливу пошану до традиційних інститутів, які сторіччями були разом із вірними, і які зараз у різний спосіб допомагали пережити цей час».