Господи, впокоряюся Твоїй святій волі
Шановна редакціє, передусім хочу подякувати вам за повчальний, цікавий, естетично оформлений часопис.
Спонукала мене написати прочитана в №10 (жовтень 2021 р.) замітка Валентини Семеняк (завжди з цікавістю читаю її статті і дуже поважаю) «Голос інтуїції».
Я вірю, що кожен із нас, якби уважно проаналізував своє життя, то переконався б у правдивості приказки «Людина планує, а Бог керує».
Хочу розказати про своє життя. Після закінчення семи класів, у далекому п’ятдесят другому році минулого століття, я пішла працювати до колгоспу. Було дуже важко. Тоді в колгоспі був ненормований робочий день, не було ні щорічних відпусток, ні відпусток за доглядом за дітьми. Спочатку працювала обліковцем на фермі – потрібно було вставати о п’ятій ранку на ранішню дойку і майже до десятої години. Також працювала обліковцем у тракторній бригаді – переміряла кроками кожен шматок наших угідь, а коли мала вільну хвилину – вчилася: у вечірній школі, в бухгалтерії, вчилася друкувати на старенькій друкарській машинці, що була в кабінеті голови колгоспу, коли він кудись відлучався. Але одного разу він таки мене «застукав». Думала покарає або посварить. Але ні – взяли на роботу в контору. На той час я вже добре вміла друкувати. Згодом закінчила Чортківський технікум. Останніх 30 років працювала заступником головного бухгалтера колгоспу, який згодом став агрофірмою, коли до нього приєднали ще чотири села і відгодівельну базу. Я любила і знала свою роботу, любила свій колектив (ми якось розуміли одне одного з пів слова).
Але одного дня мою ідилію порушив приїзд головного економіста району. Він сказав, що я безпартійна, без вищої освіти і займаю таку високу посаду. Натякнув, що мене можуть попросити звільнити це крісло: «Подумай і поступай в інститут. Зараз набирають слухачів на підготовчі курси для заочників». Я «подумала» і таки пішла на ті курси. Успішно їх закінчила і настала пора вступних іспитів. Два скала успішно, а третій – математика. І вже на екзамені мене осінило – я ж не знаю тієї математики. І хоча екзаменатор хотів мені допомогти (їм потрібні були заочники), я почула внутрішній голос: «Жінко, тобі п’ятдесят років, через п’ять років – на пенсію, тобі потрібен буде диплом? П’ять років відривати від сім’ї кошти і дорогоцінний час, аби покласти на поличку документ про закінчення вишу?» Я встала і сказала: «Вибачте, але то вже не для мене».
Коли вийшла з інституту, вдихнула на повні груди, ніби важку ношу скинула з плечей і сказала: «Господи, який Ти милосердний. Ти мусів мене ткнути носом в ту математику, щоб я отямилася. Я – практик. Десятки студентів проходять у нас практику і вчаться у нас, то що мені дасть інститут? А посунуть з того крісла, то корона з голови не впаде. Та її і так в мене не було. За натурою я не керівник, а виконавець, то й посиджу до пенсії на іншому кріслі».
Але добрий Господь допоміг мені допрацювати. У п’ятдесят п’ять років із сорокарічним стажем я щасливо вийшла на пенсію без інститутського диплома і партійного квитка.
Зараз мені вісімдесят три роки. Я дякую Богові за Його провід, за родину, за людей, з якими працювала усі ці роки, а ще – за церковне сестринство, в якому була майже двадцять років, за всі дари Господні. Тепер прошу про ласку доброї смерті і молюся: «Господи, люблю Тебе, величаю, прославляю Твоє безмежне милосердя і впокоряюся Твоїй святій волі».
З повагою – ваша шанувальниця і постійна читачка Єлизавета ЛЕСЬКІВ