Коли порожнеча наповнена Богом

Продовжую шукати відповідь. Ймовірно, самотність – це страждання. Дійсно, на самоті ти завжди залишаєшся один на один зі своїм болем. І, напевно, велика частина людства поставить знак рівності між самотністю і стражданням. Однак в історії завжди були люди, які вперто шукали самотності. Таких багато серед творчих особистостей: письменників, художників, музикантів. Вони біжать, утікають від світу для того, щоб згодом віддати йому плоди свого усамітнення. Геніальна музика, якою ми захоплюємося, картини, які зачаровують мільйони людей, книги, які вражають глибиною мислення – все це народжене творчою самотністю. І ця творча самота зазвичай супроводжується внутрішнім стражданням митця. Генії – це люди, які шукають самотності і водночас мучаться нею. Усі інші теж страждають від самотності, але тікають від неї. Людська душа (і це так природно) бажає відкритися комусь, ділитися собою і живитися від дотикання до іншої душі. Але водночас, підпускаючи людину дуже близько до себе, ми відчуваємо незручність через вторгнення у святая святих нашого серця і неминучу гіркоту від нерозуміння.

Цю ситуацію описав Шопенгауер в знаменитій «дилемі дикобразів». Коли дикобразам буває холодно, вони туляться один до одного, щоб зігрітися. Відчувши біль від уколів голок, тварини розбігаються, але незабаром замерзають і знову зближуються, поступово знаходячи прийнятну відстань. Так внутрішні порожнеча і холод штовхають людей один до одного, але, отримавши взаємні рани, вони розходяться, щоб згодом знову зійтися, коли самотність стає нестерпною. Світська ввічливість, ґречність і загальноприйнята культура поведінки є саме цією безпечною відстанню між нашими самотностями… Разом із розвитком мегаполісів поширився дивний феномен самотності у великих містах.

Виявляється, чим більший натовп, чим метушливіша юрба поруч з тобою, тим гостріше може бути лезо самотності, яке крає серце. Чому? Тому що ти розумієш, що люди, які тебе оточують, живуть своїм, а не твоїм життям. Величезна кількість «не тебе», тих, кому до твоєї персони немає ніякого діла, ятрять душу пропорційно до їх кількості. Чим більше навколо «не тебе», тим самотнішим ти почуваєшся. Якщо в цьому безликому натовпі є хтось, хто думає про тебе і чекає зустрічі з тобою, тоді почуття покинутості й непотрібності начебто зникають. Але чужа любов – як наркотик. Чим більше вживаєш, тим більше залежиш. А з іншого боку, звикаєш і перестаєш цінувати… Гадаю, що по­справжньому перемогти депресію самотності можна тоді, коли навчишся любити інших і віддавати їм себе. Так було, є і буде.

Будь­який психолог розповість десятки історій про те, як його пацієнти перемагали внутрішню кризу через служіння іншим. І дійсно, нас не запитають на тому світі, як тут любили нас. Запитають, чи любили ми… Для того, хто схильний до роздумів і любить вчитися, самотність може стати школою самопізнання і богопізнання. Якщо людина усамітнюється, зводить взаємини зі світом до мінімуму, її чекають три можливих варіанти розвитку ситуації. Або вона не витримує і перериває свій спокій, або божеволіє, або в її душі починається напружена внутрішня робота.

Пригадується чудове оповідання Чехова «Парі». Заможний банкір і бідний молодий юрист посперечалися: якщо юрист просидить в одиночній камері п’ятнадцять років, то отримає від банкіра два мільйони рублів. Поселившись у флігелі в саду банкіра, молодий чоловік пройшов кілька етапів розвитку. Перший рік він нудьгував, читав романи і детективи, грав на роялі. На другий рік музика замовкла, і відлюдник зажадав томів класиків. На п’ятий рік в’язень попросив вина, знову зазвучав рояль. Книги в цей період не читалися. На шостий рік юрист почав скрупульозно вивчати іноземні мови, філософію й історію. Після десятого року мудрець проводив дні і ночі за читанням Євангелія. Відтак були витребувані книги з історії релігій і богослов’я. В останні два роки усамітнення чоловік читав усе, що було під руками. За п’ять годин до закінчення п’ятнадцятирічного терміну він пішов з флігеля, порушивши таким чином парі. У залишеній ним записці було сказано, що мільйонів він уже не потребує. Роки самотності, проведені в самоосвіті й самопізнанні, привели його до Бога і дозволили збагнути сенс життя…

«Особистість зріє в самоті, в холодній порожнечі, в якій людині стає зрозуміло: і народжуватися, і вмирати їй доводиться одній. У цій порожнечі людина починає молитися. І тоді порожнеча наповнюється Богом, минуле життя осмислюється, вічність стає очевидною» – пише сучасний проповідник. Самотність показує нам, хто ми є, і дає можливість заповнити зяючу порожнечу людської душі. Чи буде вона наповнена Богом, або тріскотнею телевізора, або втечею від самого себе в лабіринти соціальних мереж – ми вирішуємо самі.

Але в історії є приклади, які можуть допомогти нам зробити більш правильний вибір. Коли Господь приходить до людини, вона уже не самотня. Так що самотність, наповнена Богом – це досяжний ідеал… Однак це уже не самотність, а усамітнення. Ми ніколи не зможемо повністю уникнути самотності, але здатні зустріти всередині неї Бога – і вийти зі шкаралупи відчуження назустріч людям. І швидше за все, іншого виходу з проблеми немає…