Мішечок Божих скарбів

МІЖ МІСТАМИ З ЦИНАМОНОВИМ ЗАПАХОМ ТА «ФАЙНИМ»

А чи знаєте Ви, яке місто на Львівщині називають цинамоновим? Це Дрогобич. Адже тут так легко заблукати між будиночками кольору кориці. Сюди варто приїхати хоча б заради того, аби скуштувати каву з пирогом зі смаком дрогобицької солі. Або ж зателефонувати з раритетної телефонної будки, і відчути себе Шерлоком Холмсом із Лондона. Саме це місто – мала батьківщина моєї героїні. З нього, вірніше з родинного гнізда вона взяла отой мішечок з талантами. Оля народилася у родині філологині та фармацевта. Про батьків говорить, що вони творчі люди. Тому її потяг до прекрасного, напевно, ще з пелюшок.

Колись моя бабуся про таких казала: «Що Господь мав дати сімом – нагородив одного»… Це про Олині таланти. Посудіть самі – вона медик за фахом, як і кожна галичанка, прекрасно готує, а ще займається вишивкою та рукоділлям, любить квіти, співає у церковному хорі і має неабиякий письменницький хист. Та про все за порядком.

Приміське селище Велика Березовиця відоме не в останню чергу завдяки Тернопільській духовній семінарії. На сусідському обійсті зростав Павло Сковронський. Його перша формація відбулася у домашній церкві, адже його рідні були активними вірянами підпільної УГКЦ. І, очевидно, цей факт був визначальним для вступу у семінарію, після закінчення якої Павло став студентом факультету соціальних комунікацій Салезіанського університету у Римі. Саме там у 2001 році, з ініціативи о. Василя Поточняка, колишньої викладачки української мови і літератури Дрогобицької гімназії Лідії Дукас (мама Олі Сковронської), та випускника Тернопільської медичної академії Олеся Городецького і, звичайно ж, Павла, побачив світ християнський часопис українців Італії «До світла». Протягом кількох років Павло був технічним редактором журналу. Після закінчення навчання став головою комісії соціальних комунікацій Тернопільсько­Зборівської архиєпархії, директором мультимедійної студії «Свічадо». Під його керівництвом вийшов з десяток фільмів про чудотворні місця, зокрема Зарваницю, Гошів, видатних діячів УГКЦ. Нині Павло директор «Живого телебачення» у Західному регіоні. Часто його очима, вірніше через об’єктив камери, тисячі вірних спостерігають за подіями на прощах чи інших вагомих подіях у житті УГКЦ.

АНАТОМІЯ І РОМАНТИКА ПІД ГІТАРУ

У час, коли Павло утверджувався у своєму виборі, Оля Дукас вступила до Львівського медичного університету. Студентські роки – особлива пора дорослішання, набуття досвіду, самовизначення і, звісно, романтики. Це пошуки себе у цьому світі та шляху, яким ітимеш упродовж життя. Це перші самостійно ухвалені рішення. Перші помилки. Перші маленькі й великі перемоги. Про студентську юність нині відома сімейна лікарка згадує з теплом і ностальгією: «Життя в гуртожитку №7 на вул. Мечнікова, 8­а. У мене була гітара. Завдяки їй з’явились друзі­старшокурсники. Мала, що співає, стала бажаною гостею на шостому поверсі. Я згадую ті часи і бачу навстіж відкриті вікна спільної кухні, відчуваю запах смаженої картоплі і цвіту черешень, що ростуть біля гуртожитку. Ми спали на пружинних ліжках, що вгиналися, а щасливчики підкладали під матрац старі двері. Тоді делікатесом були спагетті під сиром і майонезом. А дружба – не такою рідкістю, як зараз. Аби підготуватися до пар, ми не гуглили, а ішли в бібліотеку. Я люблю гуляти вулицями Пекарською і Мечнікова більше, ніж центром Львова. Я сумую за столітніми корпусами, фонтаном, одногрупниками і поважними викладачами. За 6 років навчання я залишила частинку свого серця там…»

На піку студентських буднів та романтики Господь звів життєві стежки Павла та Ольги, яка згодом почала своє фахове становлення лікаря у нашому «файному» місті. Сьогодні вона – завідувачка амбулаторії, сімейний лікар Центру первинної медико­санітарної допомоги.

МІЖ КЛЯТВОЮ ГІППОКРАТА І КРАСНИМ ПИСЬМЕНСТВОМ

«Медицина – воістину найшляхетніше з усіх мистецтв», – сказав Гіппократ і тисячу разів був правий. Покликання, яке веде життям, шліфує не тільки душу, але й серце. Бажання допомогти створює всі умови, аби не зачерствіти. Бо тільки відчуваючи тонку грань людської душі, ти можеш її відкрити. Очевидно, ці істини Ольга усвідомила протягом року, пов’язаного з пандемією. Адже їй, як сімейній лікарці, довелося консультувати і лікувати в незвичайних умовах. Про її професіоналізм, чуйність, готовність завжди допомогти та підтримати чимало вдячних дописів у соціальних мережах. «Хороший спеціаліст, порядна, чуйна людина, завжди готова допомогти; вимоглива до себе і до інших, привітна й доступна у спілкуванні. Знаю Ольгу Володимирівну давно. Дуже уважна і компетентна як спеціаліст, а головне – чуйна людина. Не раз зверталася до неї. Дуже добре, що завдяки реформі маю можливість вибрати її, як свого лікаря…».

Незважаючи на всі виклики і труднощі сьогодення, Оля каже: Я люблю свою роботу! А спілкування з пацієнтами мене надихає. Бо медицина – своєрідна творчість. Щоденно доторкаєшся до історії чужих життів, до життєвих історій без прикрас».

У житті моєї героїні склалося так, що медицина та література – дві, здавалося б, зовсім протилежні іпостасі, йдуть пліч­о­пліч.

Вона дуже творча натура, бо кожне з її захоплень – це своєрідна маленька оаза. Свого часу роботу лікарем вона поєднувала з вишивкою, рукоділлям кондитерською справою, а тепер – із літературою.

У цієї напрочуд відкритої та привабливої жінки сонячна душа. Вона любить квіти, чимало їх на вишитих роботах, разом з Павлом дбають, аби парафіяльне подвір’я храму Вознесіння Господнього приваблювало своєю ошатністю та красою. Тому з ранньої весни до осені висаджують і доглядають кущі петуній та інших декоративних рослин. А ще Оля співає у парафіяльному хорі. Підносячи молитву до Всевишнього, щедро черпає з дарованих благодатей, зокрема дару володіння словом, красу якого відкриває день за днем.

«Пишу з підліткового віку: ще в 2002 році вийшла з друку моя перша збірка юнацьких поезій та прози «За прочиненими дверима». У вересні 2019­го почала писати знову – спершу короткі новели, а згодом і вірші. Як підсумок непростого для всіх 2020 року – незабаром вийде книга «Казки для дорослих». У ній – твори опубліковані у соціальних мережах і частина нових. Київська художниця малює авторські ілюстрації, вже готова назва й концепція видання. Словом, я втілюю у життя свою мрію. Письменництво для мене швидше не хобі, а психотерапія, частина життя, частина мене самої. Сподіваюсь, Муза мене не покидатиме ще довго».

ІЗ СИРОМ ПИРОГИ

Як справжня берегиня домашнього вогнища, вона чаклує на кухні. Не раз і мені довелося смакувати страви приправлені любов’ю її серця та натхненним теплом душі.

Свого часу вправна газдиня підкорила своїх друзів і знайомих пиріжками з картоплею на сирній основі, які вона називає душею кухні (рецепт, звісно, з рідного Дрогобича), а подає їх зі стравою, яка є «серцем української кухні»…

Тісто сирне: борошно, сир (приблизно 500 грам), 2 яйця, 3 столові ложки сметани, чайна ложка соди, погашеної оцтом, сіль. Замісити тісто. Розкачати, вирізати кружечки, покласти начинку (відварити картоплю, заправлену сіллю та чорним перцем), зліпити пиріжки (я ліплю великі вареники, але зліплюю легко, не притискаючи). Смажити на сковороді, кількість олії – середня. До таких пиріжків за нашою сімейною традицією частіше готують все ж польський борщ.

Для польського борщу готуємо основу­відвар на шматочку шпондера або кісточці, а під час посту – овочевий відвар – морква, цибуля, 2­3 духмяних горошини перцю, лавровий листок. Відваріть буряк «в мундирі», почистіть, поріжте смужками і опустіть у відвар. Приготуйте заправку для борщу – 150 мл молока, 100 г сметани, 1 жовток. Збити заправку в блендері. Додати її до борщу, прогріти, але до кипіння не доводити. У борщик додати пропущені через часникодавку 2 зубці часнику, десертну ложку оцту. Подавати такий борщик у супницях, тільки рідку частину.