Я особисто бачив Патріарха Йосифа Сліпого

Як і кожний, хто виріс в діаспорі, я чув і знав про Україну тільки з розповідей батька або з написаних книг. Про Україну ніколи не згадували засоби масової інформації, у школі не вчили, навіть на картах Європи її не було. Будучи юнаком, я ніколи самої України не бачив. Для мене, як і для багатьох, патріарх Йосиф став уособленням самої України та Української Церкви. На власні очі я побачив Україну набагато пізніше, але тоді жива й велична постать Йосифа Сліпого стала дійсним прикладом сильного, глибоко духовного українця, відважної, динамічної, непростої віри, яка «страждає і стогне, але не ламається» (Мт 5, 12). Блаженніший був нашим героєм, символом української нації. Коли діти шанували своїх казкових героїв, Супермена, Людину-павука, Робіна Гуда, і старалися бути подібними до них у своїх дитячих іграх, в нас був не казковий, а живий, правдивий герой – сильний, високий, безстрашний і відважний, який переміг тортури чесністю та справедливістю. Незважаючи на вкрай знищене здоров’я в сибірських ГУЛАГах, патріарх популяризував українську справу та інформував як державних, так і церковних достойників про ліквідацію Української Католицької Церкви в Україні та про поневолення українського народу, якому відмовлено в елементарних людських правах, у політичній, культурній, релігійній ділянках. Він відкрив світові очі, які були затьмарені радянським обманом, він скріпив навколо себе розсіяну по світі націю і підкреслив її кордони на географічній карті.

Я лише два рази особисто бачив патріарха Йосифа Сліпого. Це було у 1984 році. Перша зустріч відбулася 17 лютого. Мені було 13 років, і я вчився в другому класі Української Папської малої семінарії в Римі. Колегія та собор святої Софії знаходилися поруч із будівлею малої семінарії, де в той час навчалися учні українського походження з Європи та Північної Америки. Тодішню малу українську спільноту Рима, до якої і ми належали, зазвичай на великі свята запрошували на Святу Літургію до храму святої Софії. Враховуючи свій стан здоров’я, патріарх вже не правив публічну Службу Божу, але часто приймав до себе гостей на аудієнцію. З нагоди 92-річчя від дня народження кардинала, ми, наймолодші студенти малої семінарії, прийшли, щоб подарувати блаженнішому щиру українську патріотичну й побожну пісню. Кожного з нас він особисто взяв за руку і поблагословив, сказавши, щоб ми завжди були чесними патріотами поневоленої України, любили Бога та Його Церкву.

Друга зустріч відбулася у липні 1984 року. Це вже був час літніх канікул. Мої батьки приїхали до мене в Рим на короткий відпочинок. Після недільної Літургії разом з іншими гостями я піднявся з батьками на поверх, де блаженніший приймав гостей. Ніколи не забуду того моменту, коли я увійшов в кімнату. Посеред гамору отців, сестер та фотографів мирно та шляхетно сидів світоч Української Церкви та народу. Це дійсно був велет духу! Фізично зморений, але душевно незламний, він випромінював потужну силу волі, залізну витривалість, гранітну стійкість, і водночас мир та спокій.

Отримавши благословення, ми стали до фотографії. Серед усього, що посідав мій батько, він найбільше цінував світлину, яку нам подарували після зустрічі з патріархом. Ця фотографія, яка стала частою темою в розмові із знайомими, ще сьогодні висить на центральній стіні в кімнаті, де зазвичай приймають гостей.

Через два місяці патріарх Йосиф Сліпий відійшов у вічність. Ця можливість хоча коротко перебувати у присутності блаженнішого стала для мене великим даром. Патріарх був справжнім героєм, який назавжди залишається для багатьох взірцем самовідданості та посвяти Христа ради.